Коли вони виїздили з двору, із тіні з'явилась Тетяна і подала Омелькові повну торбинку.
У кінці кутка, аж біля другого містка, ревіла, свистіла, гула Панькова дуда. І стугоніла земля під ударами залізних парубоцьких ніг.
Їхали тим шляхом, що вперше — бродом, а тоді рінню, річковою долиною. Та на торжище не виїхали. Там гомоніли люди, хтось, грав на скрипці "горлицю". Звідтіля тягло молочним, волячим духом, кінським потом, дьогтем і смолистим димом вогнищ та пахощами куліша з салом, рибною юшкою, густим духом часнику й цибулі. Кілька разів повіяло хмільним медом.
Вони проїхали під самим урвищем берега, під самим торжищем.
Собаки при возах забрехали на вершників. Але ніхто на торжищі не сполошився, не поцікавився: на кого брешуть собаки?
— Безпечні люди, Михводію.
— І дурні, і безпечні, пане-брате!
Пробасив Михводій.
Вартового з кіньми вони знайшли швидко. Він зморено спав. І хоч коні заіржали, почувши своїх, він не збудився.
Омелько обережно забрав від нього зброю, ударив під дих. І поки той харчав і гикав від болю, зав'язав йому руки за спиною…
Коли вже піднімались пологим схилом, Омелько спитав чорнявого:
— Як знайшли?
— Собака твій вивів… Його із сукою панською прихопили. — Поспішив запопадливий здоровань у білій свиті.
— Тебе питаю?
— Я мовчу, я мовчу! — Поспішив полонений запевнити Омелька.
А чорнявий не відповів.
— Добре, добре! Ти, вірний пес панський, ще побачиш, як він тебе першого і продасть. Тепер слухайте мене уважно. А хто недочує і не втямить, той — покійник… До вашої галявини звідсіля більше милі. Зараз ніч. Отут ми затагануємо. Щоб мені не було з вами зайвого клопоту, сидіть на конях. І Омелько прив'язав окремішньо кожного коня до дерева на невеликій галявині. Михводій з допомогою Омелька спішився і присів під дубом. Він викресав вогонь і запалив? нота. Малий і козак навпомацки назбирали добру купу гілок та шишок. Біля самих коней з бранцями козак в пітьмах викопав ямку для вогнища. Засипав туди все паливо і розвів вогонь. Малий вкляк біля вогню і підправляв сухі гілочки.
Омелько тихо потяг його за рукав. Від вогню у затінок. Зашепотів на вухо.
— Бачиш, де бувалий степовик сидить? У затінку. Навіть? нота шапкою прикрив, щоб і жаринки хто чужий не помітив. Ми тут з тобою в затінку. А наші вороги освітлені. До всього, їм страшенно боляче і страшенно мулько сидіти верхи… Ходи тихенько до Михводія та спитай, чи хоче він їсти? Малий нечутно і швидко прослизнув до Михводія.
— Дядечко Михводію! Батько Омелько питають: чи хочете ви їсти?
— Ні? — Їжте без мене — я на чатах.
Омелько видобув із торби вертуту і вломив по доброму шмату.
— Смачно?
— Ой, смачно! Я такого в житті не їв.
— А вже! Для подорожі річ найкраща.
Ще вони не доїли останні крихти, як занепокоїлись, завихали коні.
Михводій підвівся на одне коліно і заклав тліючого? нота в курок гаківниці.
І ось на галявину вилетіли здоровенний чорний пес і строката мисливська сука.
Пес зразу ж упав на землю і плазом, скиглячи та повискуючи, ніби і скаржачись і вибачаючись, поповз до Омелька.
Сука спинилась посередині галявини, поводила мордою, принюхуючись, і привітливо помахувала хвостом.
— Сучий ти сину, Бубка! Почув нас, почув…
Здоровенний одновухий пес, з подертою шкірою, з погано вигоєними ранами по всьому схудлому тілі, перевернувся догори лапами і обпісявся, коли Омелько почухав його по підщелеп'ю.
— Я ж тобі сказав: твій пес нас на тебе вивів, заговорив дебелий бранець у білій свиті.
Пес підвівся і тепер терся лобом об нові штани хлопчика. Підійшла сука. Приязно помахувала хвостом.
Омелько, присівши навпочіпки, почухав її по чубку, потім злегка поторсав по підщелеп'ю.
— Синку, — прошепотів він, — тепер ми візьмемо собак та підемо до пана в гості.
Омелько перевірив пістолі за поясом, попідкасував поли каптана потурецькому, під пояс. Перевірив, чи легко виймаються шабля і чингал із піхов.
Помацав під ногами, знайшов шишку і легенько кинув у Михводія.
— Ти? — Зразу ж спитав Михводій у темряву.
Омелько у відповідь тричі тихо свиснув дроздом…
Яскрава тоненька скибка молодика почала знижуватись до верховіття, коли малий і козак підійшли до краю соснового лісу.
Там, за неглибокою опадкою, починався дубовий гай.
— Батьку! — Он вогник! — Зашепотів малий, шарпаючи Омелька за рукав. Омелько придивився у темряву туди, куди показував малий, нахилив голову в один бік, у другий.
— Дійсно, синку, вогонь горить, — Зашепотів він на вухо малому. — Зараз підемо помалу і обережно, обережно. Став ногу і мацай пальцями — чи нема гілочки під ногами, щоб не тріснула, і нас не почули.
— Батьку, а ви як? У вас чоботи.
— Ех ти, козаче! — Омелько торкнув ногу малого своїми босими пальцями. — А ви ж були у чоботах?!
— Тихо… Ось візьми морквину. Надкуси, пожуй, щоб навколо запахло. Наджований корінець тримай у зубах. Якщо коні не загнуздані — дамо коням. Морква для них ласощі і принада.
Собаки були весь час біля них. Омелько й хлопчик ішли поволі.
Сторожко спиняючись раз-по-раз, прислухаючись до найслабішого звуку. А вогник то зникав за стовбурами дерев, то знов манив до себе.
І раптом вони вийшли до широкої галявини.
В протилежному від них кутку галявини горіло багаття. При багатті було двоє. Один лежав, накрившись буркою, другий сидів, обхопивши обома руками ствол самопалу, а колінами затиснувши ложе. Голову він поклав на руки. На галявині паслося три коня.
Омелько і малий вклякли за кущиком, а тоді і на черево лягли.
Бубка і сука строката спочатку спинились і стояли біля них. Та потім сука, певно їй набридло стояти біля козака і хлопчика, побігла до вогнища. Бубка за нею.
Вартовий, стрепенувся, але побачивши веселу суку і пса, щось зашамотів та краще обгорнувся свиткою.
Сука поткнулась до сплячого під буркою. З-під бурки з'явилась рука в кольчузі і наручнику, погладила суку і знов сховалась під буркою.
— Помалу повзи он до того коня. Дай йому моркви. Якщо візьме, ще давай по куснику і сам відповзай назад і підманюй його. Та тихо-тихо і поволі-поволі. Та не бійся, якщо прокинуться і побачать тебе. Ти біжи отуди. А я їх поцілю. Ну, з Богом, синку!
Так вони і зробили: плазом вислизнули на галявину. У високій траві підповзли до коней.