— Та пане Омелечку, та рідненький. Та я ж хотів козацтву нашому славному прислужитись. Ви ж такі герої!..
— Та йди вже, базіка!
Омелько поставив ліхтар на лаву. Обережно зняв із непритомних ремені з шаблями. Обшукав пояси і за пазухою: чи нема якогось різака. І чоботи промацав: а, може, де ніж захалявний притаєно?
— Христино, Настю! А де вареники? У сінешніх дверях дзвінко брязнула засувка, і на поріг стала Настя.
— Вони пішли? Де вони?
— Оно відпочивають.
— Господи, ти їх повбивав? Ой що ж тепер буде?
— Та не репетуй! Прочуняють і підуть… Спасибі тобі, Настуню, за карасиків!..
Тут із сіней випливла з макітрою в руках ставна і висока Христя.
— Ну й вареники! Ну й мед! Присягаюсь: ні у Кракові, ні в Парижі я не їв. Якби ще не оці гидолової віри іроди, то не знав би, де я — на землі чи в раю…
— Та вони ж православні! — Скинулась Настя.
— Візьми свічку та подивися: який хрест у цього чорнявого? — І Омелько витягнув ногу і перевернув на спину свого непритомного ворога.
— Я боюся! — Заламала руки Настя.
— Тоді, молодице, не патякай.
Але Христя схопила глиняний ліхтар, нахилилась і витягла шнурок з хрестиком.
— Католицький. — злісно вигукнула вона. — Ти їх доб'єш? — Голос її забринів напругою і чеканням.
— Не можу. Це слуги пана-католика, нова влада, одним словом. Якщо порішу — прискачуть сюди владці. Почнуть тут вас допитами мордувати. То таке падло — гірше турків… Ти, Настю, піди та приведи мого джуру. Скажи:
"Батько Омелько на вареники кличе". А ти, голубонько, якщо не шкода, принеси мені добру мотузку, так, на ліктів на п'ять…
Омелько зі смаком з'їв два вареники, обтер вуса і встав з-за столу.
Тут якраз і малий в обнові поспів, і за ним Настя з Тетяною.
— Він! І він! — Скрикнув малий, тицькаючи пальцем на оголомшених ворогів.
— Ой що ж воно тепер, людоньки, буде? — Знов заломила руки Настя.
— Цить, молодице!.. А ти, синку, ходи, вчися, як ворогів в'язати.
Омелько пов'язав гайдуків панських одним мотузом і прихилив до товстенного стовбура груші.
— Молодички, голубоньки, злийте мені на руки, бо забруднився в руду! Тетяна злила Омелькові на руки, Христина подала рушника.
— Оце рушничок! Скільки ж їй, голубонько, над ним сиділа?..
— Брехати не буду — не моя робота. Це мені німа і вишивала, і мережала. — Ота, така невеличка, сіроока?
— О! І ти вже її, козаче, знаєш?.. Вишиває вона й мережає, як співає… Тільки ж — німа.
Та лише козак і малий сіли до столу, як почав приходити до тями здоровань. Застогнав і розплющив очі.
— Ой, що ж воно далі буде? — Настя спочатку заломила руки, а тоді почала хреститись.
— Не мертвися, Настю! Зараз ми з джурою поїмо вареничків. Потім він піде до Тетяни і приведе сюди коней… Далі я повантажу оце лайно на коней і піду своїм козацьким проходом.
— Оце на ніч підеш… — Із глибоким жалем чи то спитала, чи то ствердила Христя.
— Батьку! Я піду по коней.
— Як тобі вареники не лізуть, то йди приведе коней.
Омелько зосереджено випльовував вишневі кісточки в кулак і складав їх на дошки столу.
— А зараз, голубоньки мої, повизбируйте гроші, що позакачувались. Та принесіть мені мо. баклагу оковитої. Як у самих нема — купіть у тих, що у вас тут шинкарюють. Ось монета! Та притьмом, притьмом, голубоньки мої! Та язик за зубами тримайте. Бо я піду, а вам будуть всякі пригоди, якщо розпатякаєте.
Настя присіла навпочіпки, збирала монети. А Христя взяла гроші та майнула з двору.
Тут якраз на вулиці зчинився якийсь шум, і щось гупнуло об ворота.
Настя підхопилась, щоб кинутись до воріт, та Омелько її спинив.
— Збирай гроші! — Обсмикнув одяг, поправив зброю і поспішив до воріт. А на вершок воріт сперся підборіддям Михводій. Від нього на все подвір'я несло сивухою, цибулею і козлятиною. Він час від часу погикував. — Баламуте! Ти вже їх упорав? Бо я чекав, чекав тебе та вирішив, що час тобі помогти. Відчиняй ворота, я своїх укоськав… Він не договорив, бо ще почулись голоси Тетяни і малого.
Омелько розчинив ворота і при примарнім світлі молодика побачив, що на гнідкові возсідає-хитається Михводій. На луці сідла в нього лежить поперек важенна гаківниця. Він її правицею підтримує, а в лівиці у нього поводи двох коней. На одному коні ледь сидить п'яний, як чіп, гайдук. На другому коні поперек, як лантух, лежить другий. За тими кіньми стоять Тетяна і малий з Буланком і Лиском.
— Заходьте. — Тільки проговорив Омелько, як Буланко, відтрутивши грудьми чужих коней, потяг і хлопчика, і Лиска у двір.
Коли всі опинились у дворі, Тетяна і Омелько взялися за стулки воріт. Як зійшлися стулки воріт — козак і молодиця зіштовхнулися лице в лице. Тетяна тихо спитала:
— Що робитимеш, козаче?
— Поки що відбився, але треба тікати…
— Ой біда, а я ж тобі хотіла сорочку пошити.
— Поший, як відаєш. А мережу нехай німа зробить.
— Ну все ти знаєш! Ну просто сатана — дивлюсь я на тебе, а мені аж млосно стає…
— Ой голубонько моя золота! — Омелько нишком, але міцно прихопив її за перси. — Я теж млію. Але зараз не час. Після Покрови приїду по сорочку… — Омельку! — Затинаючись по-п'яному, покликав Михводій. — Поможи мені з коня злізти!
— Слухай, голубонько, поки я тут з козолупом, насмикай мені моркви, як не шкода — цілу торбу.
— Не шкода, та вона ще тонюсінька.
— Не бери собі в голову. Насмикай і змий. Та живо, бо після перших півнів рушаю….
Омелько підставив плече Михводію, і той, крекчучи та стогнучи, перекотився з коня і гупнув чоботами по землі. Тоді дрібними кроками підчапав до гайдука, що лежав поперек сідла.
Лівицею взявся за чубок коня, а правицею добре прихопив за пояс і як би малого хлопчика зняв із коня і поставив на землю. Але той не втримався і впав навзнак.
— Тьху! — Михводій сплюнув. — Ще й козаком себе назвав. Тобі, лайдаку, не горілку пити, а сцяки з-під старої льохи!.. Ану вже ти, злазь і стій! Михводій прихопив верхівця за душу, підняв із сідла і поставив на ноги. Всі кинули все і з'юрмились навколо. Очі повитріщали: де така сила в людських руках бачена?
— Оце так руки в чоловіка. То ви, дядьку, й коня можете підняти. — Спитала зчудована козолуповою силою Настя.
— Невісточко! — Кахикнув Михводій. — Якого там коня, як я свої ноги не можу підняти! Добра б йому не було. Не слухаються і все… Омельку, садови їх до столу.