— Куди ти?!
— На вовка подивитись. Він такий страшний.
— Не підходь! Це скажений вовк. У нашого пана, як я ще був зовсім маленьким, другий псар забив із куші скаженого вовка. І взяв його за хвіст, щоб відкинути з дороги. І скоро по тому захворів. Як чув, що хтось воду в кухоль наливає, чи з дійниці переливає в глечик молоко, то криком кричав від болю, головою бився об стіну. Весь піл, де він лежав, був у крові! Так нещасний мучився, поки помер, так кричав!.. Тепер нам клопіт — це страхіття треба спалити. Бо як хтось його скуштує, то теж сказиться!..
— І наш Бубка може?..
— Бубка, якщо ті курваші його не порішили, ніколи не вхопить вовчого падла. Отам під хвостом коло гузна у вовка є залоза. Отой сморід од тих залоз — так і карабашів лякав. А вони, може, й більші за вовка були… Ну добре, на балачки час витрачаємо. Поки не спалю вовка, коні не заспокояться. Омелько шаблею нарубав здоровенну купу гілок, накидав на звіра і підпалив. Зайнялось високе полум'я.
— Батьку, а наша риба? — Скрикнув малий і прожогом кинувся до велетенського догораючого стовбура.
Обпікаючи пальці, витяг згорток із вугрем. Він поклав його на повалену сосну і розколупав гілочкою, бо жаринки пекли руки. Майже вся рибина обвуглилась. Лишився шматочок може більший за два вершки. Малий поклав його на чисту кору, щоб вичах і побіг до козака.
— Батьку! Дайте того ножичка, що ви мені подарували!
Омелько витяг тонкий стилет із шапки і подав хлопчику. Малий шматочок вугря розрізав. Один шматочок з'їв, обсмоктуючи хребет і облизуючи пальці. Другий шматочок відніс "батькові". Бо той не відходив від багаття, а все підкидав гілки у вогонь.
— Спасибі, що батька не забув. Ти сам їж. Я їх не раз і не два їв, коли у ляхах був. А ти — коли то ще Бог дасть тобі вугря скуштувати — їж сам. А ножа мені віддай: без піхов — річ небезпечна. От зроблю піхви — будеш сам носити. А зараз ходімо коней збирати…
На диво, першим вони знайшли чужого гнідого, потім Лиска, а далі й Буланка.
Тоді Омелько взяв сокиру і нарубав доброго, товстого гілля і постягав на багаття. І тільки тоді, коли вогонь добре зайнявся, поспішили з цієї небезпечної галявини.
Коней напоїли в оладці з мілкого прозорого ручаю. І самі напились.
Малий знов пожалівся.
— Вугор такий смачний, але їсти ще більше хочеться!
— Потерпи, синку. До хутора вже рукою подати.
Спочатку вони стернею посувались бадьорою риссю. Потім стежкою межи височенними коноплями, від яких ішов густий, якийсь водночас терпкий і подразливий дух. Далі була здоровенна латка буйного маку, який уже поскидав майже зі всіх кущів великі рожеві, з чорними плямами, пелюстки. Далі йшов добрий часник, високе соковите пір'я цибулі, попелясті кущі рясного гороху, ціле поле чорної редьки із широким, рваним і дірчастим листом. Далі просадом рясніли наче коралами засипані, вишні.
Вже перед самим подвір'ям зростали високі груші і кілька низеньких, але рясних, аж гілки обламувались, яблунь. Все подвір'я оточував добрий високий плетений тин із тесаними стулками воріт на дубовим стовпах. Та ще збоку непримітно, під яблунями, був у тині високий перелаз.
Коли Омелько під'їхав до самих воріт, він запугав. Але на його пугання ніхто не відгукнувся, крім двох кудлатих полових собак.
Тоді козак просто загукав, злегка вдаряючи нагаєм у дзвінкі стулки воріт.
— Симоне! Відчиняй! Це я — Омелько.
Зразу в хаті почулись сполохані голоси. Загуркотіли засуви, відчинились двері, і на подвір'ї враз з'явилась юрба. Попереду дебела вагітна молодиця, двійко дівчаток-підлітків, два хлопчаки, ще двоє дівчаток маленьких, стара смаглява баба та маленький сивий дідок:
— Добрий день, люди добрі. Приймайте гостей. — Привітався Омелько, знімаючи перед хуторянами шапку.
— Добрий день, козаче! — Проказала вагітна молодиця басовито. — То оце ти той славний Омелько?
— Я справді Омелько. А чи справді я славний, то про те нехай люди скажуть.
— Не прибідняйся. Всі ви, добра б вам не було, славні. Твій Симон теж славний. Славний, славний, а в льоху он сидить!..
— Цить! Мовчи. — Шарпонула її за рукав смаглява бабуся.
Стулки воріт відчинили дівчатка-підлітки. Тоді наперед вийшла смаглява баба, невисока, але статечна, взяла коня під вузду.
— Козаче-соколе! Ти її не слухай. Язик без кісток, то вона й меле… Омелько скочив з коня, зняв з сідла малого. Поцілував ручку старій господині. Малий теж приклався.
Козак і малий довго відмивались, натираючи руки білою глиною. Одна дівчинка їм поливала, друга подавала рушник. Потім Омелько і малий сиділи за довгим столом, їх пригощали пісним борщем з грибами, крутою пшоняною кашею та квасом з вишеньок.
Молодиця поставила пляшку зеленого скла з оковитою. Але Омелько відтрутив.
— Чи ти часом не таємний потурнак, славний козаче? — Єхидно спитала молодиця.
— Часом ще ні. А зараз я в ділі. Отож і не час… Ми з хлопцями возили рибу на ярмарок. Спродались і вертали на Січ. Та й здибались із людоловами…
І Омелько розповів про біди і пригоди цієї подорожі. Та не про все. Ні словом не обмовився про шахвіри, ні про дядька з косою, ні про вибух сріблястих куль. Сказав тільки, що блискавка вдарила у дерево, під яким вороги стояли, то їх геть порозкидало на всі боки.
— Бач, як воно буває! Тут сильний вітер під ніч схопився. Думали: все тут поруйнує, садок обтрусить… Та ні, Бог милував нас грішних, вітер скоро вщух, пішов рясний дощ та зразу й перестав. А от над лісом і туди далі на північ, всю ніч гриміло і так блимало, що ніби там небо горіло…
Омелько обернувся на малого і побачив, що він міцно спить. Сидить рівно, голову схилив підборіддям на груди, а ложку міцно затис у руці. — Вибачайте, матінко. Зараз малого вмощу, а тоді поговоримо.
Омелько показав старій очима і порухом брів, щоб при розмові молодших не було. Він виніс малого з хати і вмостив у хліві на сіні, де він поставив своїх коней.
І собаки навіть не загарчали, коли Омелько у хліві порядкував.
Коли Омелько з перекидними торбами зайшов до світлиці, там з молодечі вже нікого не було.
— Я так, люди добрі, зрозумів, що добрий наш приятель Симон потрапив до узилища. Так?
Молодиця аж сіпалась, щось хотіла бовкнути гостре і образливе, але баба так на неї зиркнула, що вона на якийсь час вгамувалась.