Мовчала, мовчала вдова, а Марія все їй в обличчя зазирає, по руці гладить, різні жалісливі слова підбурливі проказує.
Зрештою, не витримала вдова і все Марії виклала. І про сни сороміцькі, і про перелюб з Омельком. Ще й про смажені гриби, як їх Омелькова кобила доїла, та як найсмачніші мини на вугілля перегоріли.
Марія все те слухала (слину ковтаючи), аж по сіні йорзала, головою хитала, очі вирячала та все приказувала: "Ой не може бути! Ой не може бути!" Від вдовиних сороміцьких оповідок роз'ятрилась Марія в заздрості: "Бач, вдова, ніщо вбоге, а як розкошує в перелюбі. А я?.. То десь піде нап'ється, то пан його кудись на лови забере. А оце, відколи ярину посіяли, десь там воєводі, бачте, сіни рубав. Ой же доленько моя, нещасливая. Та хіба може заміжня жінка собі завести полюбовника? Зразу, ну зразу ж взнають…" Після перепочинку знов взялися жінки перегортати свіже сіно.
А вдова, все щасливо посміхалась. А Марія насупилась, бо почала думати, а чи не прибрехала їй вдовиця? Бо була Марія не так хтива, як заздрісна і цікава до чужих таємниць і грішків.
І не стільки вірила, коли когось слухала, як починала зразу ж підозрювати тих, хто їй щось оповідав, а чи не дурять її.
Отож після розмови під копицею Марію запекла заздрість і роз'ятрила підозра, що вона вирішила сама все перевірити, сама піти до лісу і зустрітись із пастушком…
Пішла вона до лісу по ягоди, саме туди, де Омелько випасав кобилок. Гарне те місце — і дуби віковічні, і великі галявини горбисті — якраз такі, щоб лошата грали і виростали міцними. А ще й молоднячок сосновий острівцями з усіляким буйним підростком. І скрізь — ягід, ягід. Наче в когось розірвались коралові пацьорки, і все навколо засипало червоними намистинами. Підкасала Марія поділ сорочки та й схилилась над ягідним розсипом.
Вибирає соковиту ягоду — одну в козуб, другу в рота.
І все потихеньку з-під намітки зиркає на горбисту галявину, де Омелько випасає панський косяк.
Сонце пражить з усіх сил. Від лісового зілля, від квітів, від молодої хвої та розплавлених патьоків живиці густий дух іде, аж голова паморочиться. Повітря густе, парке. Наче перед дощем.
І справді — не знати звідкіля насунулись хмари. Стало чорно навколо, і враз ливнув дощ. Бив густими тугими струменями, наче не з неба, а з лопатей водяного млина.
Ну, а якщо жінка задумала поблудити, то їй і злива допоможе.
Як уперіщив дощ, то Марія кинулась під того дуба, куди Омелько зі своїми кіньми приткнувся.
Омелькові добре — його тільки перші краплі оббризкали — він вже й під дуба сховався, кобилку під узду тримає.
Поки Марія перебігла через цю горбисту галявину — вимокла наскрізь. Отож прискочила Марія до того дуба, під якого вже Омелько сховався. Тільки стала вона під того дуба — почав набіжний дощ утихати. Далі і сонечко крізь струмені проглянуло. Тепло, аж гаряче, — мокра трава так і парує.
Марія не стала поруч із Омельком, сховалась із другого боку. Але так, щоб її було трошки видно Омелькові.
От стоїть вона та віддихується. Та навмисне так важко, так знесилено. А тоді розв'язала торочки, зняла постоли, онучки та й почала далі розбиратись. Розібралась донага, тільки намітку не зняла, та стоїть, повернувшись спиною, так, щоб її Омелько з-за стовбура бачив. Стоїть гола, викручує сорочку та все приказує:
— Ой же вимокла, ой же вимокла.
Крутить та крутить сорочку.
А Омелько все більше й більше висовується з-за стовбура. Марія те краєм ока спостерігає і, зрештою, каже:
— Омельку. Поможи. Бо так зморилась, так зморилась, ну ніяк не можу добре викрутити…
— Та як же я?.. Як ти?..
— Та хто там нас побачить… Ну поможи, бо я ніяк не можу… Я триматиму кінець, а ти крути… От і добре. Диви, які в тебе руки сильні. Враз викрутив. От спасибі. Дай я тебе поцілую!
А як Марія зі смаком поцілувала його просто в губи, то він упустив на траву викручену сорочку і прихопив за плечі молодицю.
— Ну й довго ти отако мене триматимеш? — Посміхається Марія.
— Та я не знаю, що робити — трава геть у воді.
— То давай навстоячки. Отако. — Зігнулась Марія навпіл і прихилилась до стовбура…
Потім Марія попросила Омелька допомогти їй назбирати повен козуб ягід, бо треба швидше додому. Щоб свекруха чого не запідозрила…
Кинулись вони удвох збирати ягоду, і тут Омелько не втримався і ще раз познав Марію. Потім вона ще схотіла, і вони ще раз полюбилися.
— Ой пропала я, бо сказала, що іду до джерел по ягоди. Це від нас не так і далеко…
— Та не бійся. Я тебе зараз на своїй конячці підвезу.
Підсадив Омелько Марію на свою кобилку.
— Та тримай добре козуб, щоб ягода не висипалась. Тебе я триматиму, щоб ти ще не впала… Но, карая!
І за якісь лічені хвилини Омелько підвіз Марію до узлісся.
Звідсіля було видно он там з-за попелястих кущів верболозу і хату, і великого чорного човна, витягнутого на смугу білого піску.
Зсадив Омелько Марію на землю.
Вона й питає, лукаво посміхається:
— Ну скажи, Омельку, тільки щиро: коли тобі було краще — зі мною, чи із удовою?
— А я ще не розкуштував…
— Тоді треба нам ще зустрітись, щоб ти розкуштував.
— Твоя воля…
— Воля не моя, бо в мене і чоловік, і свекор і свекруха… Коли нагода випаде… Слухай, Омельку, давай ще… бо коли ще та нагода трапиться… І вони ще раз зляглись, тепер на самім узліссі, під крайнім деревом, на сухій шовковистій траві. Бо сюди злива своїми рясними струменями чомусь не сягнула…
І мала Марія сестру Уляну. І хоча вона була ще зовсім молода дівчина, та такої вправної куховарки і старанної робітниці і серед найкращих молодиць не могли знайти. Тому-то пані і взяла її до себе прислужницею.
Пані не могла нахвалитись дівчиною і все було б чудово, та почались зазіхання пана.
До всього, на велику біду, поїхала пані на прощу до Київських печер. Вона помандрувала до святих отців молити про дитинку, бо була неплідна. Як тільки пані поїхала, то зразу пан вирядився на лови.
А Уляні наказав добрий обід зготувати та хороше постіль переслати. А самій Уляні любистком коси змити, бо він страх, як любисток любить…
Стоїть Уляна біля кухонного столу, патрає товстенних линів, а самій очі сльози заливають.
Та хоч і в розпачі була Уляна, та однак посолила ретельно випатраних линів, заправила зіллям і поставила в піч, щоб запеклися…