Стара аж застигла з виряченими очима, але відпила ковточок із маленької чаші і звідкілясь із-за спини, з темряви витягла опуклобокий блискучий аль-ут. Почала слабенько передзвонювати струнами.
Омелько забрав у неї інструмент, перебрав струни, прислухаючись, як вони настроєні, і переладнав по-своєму і забрязкотів щось схоже на те, що колись грав дівкам у замку в Уграх.
Стара ще більше вирячила очі, а юнак захихикав тоненько і притулив обома руками запинало до вуст.
Краєм ока Омелько побачив, що долоні його замащені чимось темним. Що воно? Наче волоських горіхів тут немає.
Солодке вино діяло навдивовижу швидко, і він у веселім захваті, хоч і збиваючись, бо скільки часу не торкався струн, а все ж намацував своє, і почала видзвонюватись із чужих, незвичних струн своя рідна мелодія: "За рікою, за Дунаєм…" Стара із якимось здивуванням і недовірою слухала Омелька.
Юнак більше не хихотів, а, прикриваючись рукою, малесенькими ковтками смакував вино.
Омелько перервав гру і показав старій, щоб вона випила свою чашу.
Стара злякано відтрутила чашу обома руками. І тоді він примусив її випити. Бо напевно знав, тут йому якусь хитрість підлаштували, а як так, то нехай і вони повпиваються!
Юнака прихопив за руку і притискав йому чашу до вуст, поки той не випив.
Але коли вже він відпускав його руку, зрозумів, що занадто ніжна і пухка рука в юнака.
"Та це ж баба! Ну підождіть, сучі сестри! Я вас упораю!" Він налив ще вина в чашу старій. І так само, як і молодій, притис до вуст і змусив випити всю чашу без передиху. Він сміявся їй в очі. Але вона не сердилась на нього, а в неї так очі заблищали, що аж страшно стало Омелькові. Як у цієї зморшкуватої черепахи можуть бути такі хтиві молоді очі?
Стара ж, коли він тримав біля її вуст ліву руку з чашею, правою сперлась йому на стегно, щоб ніби не впасти. Вона кінчиками тонких довгих пальців ковзнула по його єству. Омелько зробив вигляд, що не помітив, що сп'янів. І почав знов поїти хлопця. Той ніби огинався, мляво відштовхував Омелькову руку. Омелько робив вигляд, що не помічає руку старої на своїм стегні. Він все ніби намагався напоїти юнака. А стара тихцем, тихцем, а почала погладжувати сучка Омелькового, і він почав набрякати.
"Хлопець" відштовхувався мляво, але так, що його шаровари закасувалися вище білих круглих колін, аж на пухкі стегна.
Стара геть розійшлася і почала по всьому єству огладжувати. Аж трусилась від хвилювання. Її рука вже не могла робити свого дійства справно, шарпалась. І тоді стара схопила вільну руку "хлопця" і поклала на Омельків товкач, і вони удвох — стара і "хлопець" — огладжували розбурхане Омелькове єство. Зрештою "хлопець" не витримав і ковзнув рукою в шпарку біля очкура. Омелько відкинув недопиту чашу, перетяг на себе "хлопця", спустив з "нього" шаровари і з першого руху настромив на своє роз'ятрене єство.
Стара здерла з "хлопця" головне запинало. По просторій білій сорочці зазміїлось безліч дрібненьких, довгих косиць-торочок.
Омелько піднімав ряджену під пахви і різко опускав униз. Вона щораз скрикувала і намагалась вчепитись у нього руками, щоб не так сильно било їй у єство. І десяти раз він не кинув її подібним робом, як вона зойкнула і вигнулась у солодких судомах.
А стара встромила під сорочку свою пташину лапу до місця з'єднання чоловічого і жіночого начал. І почала хапати повітря сухими вустами і цілувати, віддихуючись, руки Омелькові…
Нараз Бубка беззвучно підняв голову. Повів перев'язаною мордою як би по колу і вухо туди нашорошував.
Омелько застиг, прислухаючись, тільки руки його, самі наче, почали напинати лука.
"Чи звіра чує? Чи людину? Тут тільки встигай… А воно таке згадається — чорти батька зна що!.." Та пес заспокоївся і поклав морду на лапи. Хлопчик потихеньку сопів, спав так міцно, що аж заслинив єдиний цілий рукав сорочки.
Татарин уві сні щось тихо-тихо шепотів, часом злегка зойкав. І тоді пес поводив гострим трикутним вухом.
Омелько насторожено прислухався. Роздивлявся на всі боки. Позирав на яскраві зорі і місяць, що починав щербитись. І все не наважувався почати своє таємне дійство. То брехіт лисиці, то сичик кричав у найближчім гайку. А Омелькові була потрібна тиша. Але й час, по зорях, не можна було прогаяти. І коли він побачив, що вже часу на половині межи другими півнями і о півнях, він сказав подумки: "Час починати! Господи, поможи подолати супостата! Дай мені нечестивого в руку мою!" Омелько перехрестився.
Тоді закрив очі і зосередився, точнісінько так, як вчила Чорна, дивитись у самого себе. Проговорив слово в слово, хоч нічого не розумів, закляття Чорної. Після того, цьому теж його вчила Чорна, уявити, що це сам він лежить спутаний, а він водночас і його товариш, намагається вивідати в нього, що з ним трапилось.
Кілька разів козак збирався почати так, як вчила чаклунка, але щось ніяк не відчував рівноваги: щоб відчувати і себе поборканим — і себе ж товаришем пов'язаного. І от, коли досяг, після кількох спроб, певної легкості, спокійно і обережно взяв за плече татарина.
— Мустафа! Чому ти лишився біля річки? — Тихим рівним голосом спитав Омелько чомусь раптом турецькою.
— Я Селім… — ледь чутно, не розплющуючи очей, відказав полонений. — Я й кажу, Селіме, — чому ти затримався біля річки?
— Хіба ти не знаєш — козаки наскочили! Коня кулею поранили, і мене вдарило. Кінь поніс у болото. Упав кінь і мене придавив. Я зомлів. Отямився — нікого наших ніде нема…
— Селіме, друже, будемо тікати від невірних?
— Ні. Сил немає.
— Будеш у неволі гнити.
— Ні. Не буду. Дядько везе товар до Москви. У Москві полонених дешево купить. І мене обміняє.
— Та які там у Москві полонені?
— Хіба не знаєш — цього року у Москві повно полонених козаків. З литовського війська козаки. Московський цар продає задешево.
— Дядько Муравським шляхом піде?
— Сьогодні для нас іншого немає….
— Після урази підуть?
— Зразу. Треба встигнути на осінні торги до Істамбулу…
Омелько потихеньку відпустив руку приспаного полоненого і задумався. Дивні думки в нього в голові крутились. Від тих думок і серце почало калатати. Аж важко стало дихати. Навіть у голові почало бухати. Омелько навіть відчув, як ледь зволожились долоні. Напруга охопила його всього. Омелька почало тіпати, мов у лихоманці. Від хвилювання Омелько звівся на ноги і нечутно і швидко обійшов навколо стоянки. Буланко потягся до нього шовковистими губами.