— Теплий вечір, — запобігливо сказав Паніковський. Запала мовчанка; чулося, як шаленіли цвіркуни. Місяць побілів, і при його світлі можна було побачити добре розвинуті плечі Олександра Івановича. Паніковський не витримав напруження, зайшов за спину Корейка і верескливо викрикнув:
— Руки вгору!
— Що? — здивувався Корейко.
— Руки вгору! — повторив Паніковський ослаблим голосом. В ту ж мить він дістав раптовий і дуже болісний удар у плече й упав на землю. Коли він підвівся, Корейко вже зчепився з Балагановим. Обидва тяжко дихали, наче пересували рояль. Знизу линув сміх русалки і плескіт води.
— За що ж ви мене б'єте? — канючив Балаганов. — Я ж тільки запитав, котра година!..
— Я тобі покажу, котра година! — шипів Корейко, вкладаючи у свої удари одвічну ненависть багача до грабіжника.
Паніковський рачки підповз до місця битви і ззаду запустив руки до кишені геркулесівця. Корейко хвицьнув його ногою, та вже було пізно. Бляшана коробочка з-під цигарок "Кавказ" перекочувала з лівої кишені до руки Паніковського.
З другої кишені на землю посипалися папірці і членські книжечки.
— Тікаймо! — крикнув Паніковський звідкілясь з темряви.
Останній удар Балаганов дістав у спину.
За кілька хвилин зім'ятий і схвильований Олександр Іванович побачив високо над собою дві освітлені місяцем голубі фігури. Вони бігли горою, прямуючи до міста.
Свіжа, пахнучи йодом, Зося застала Олександра Івановича за дивним заняттям. Він стояв навколішки і, витираючи тремтячими пальцями сірники, підбирав розкидані по траві папірці.
Та перш, аніж Зося запитала, що то він робить, Корейко вже знайшов квитанцію на чемоданчик, що спокійно лежав у камері схову ручного багажу, поміж рогозовим кошиком з черешнями і байковим портпледом.
— Випала з кишені, — сказав він, роблено посміхаючись і старанно ховаючи квитанцію.
Про цигаркову коробку "Кавказ" з десятьма тисячами, які він не встиг перекласти в чемодан, згадав лише, коли входив до міста.
Поки на морському березі відбувалася титанічна боротьба, Остап Бендер вирішив, що перебування в готелі на. очах усього міста виходить затримки задуманого діла і надає йому непотрібну офіційність. Прочитавши в чорноморській вечірці оголошення:
"Зд. чуд. кімн. з ус. вигод. і вид. на м. од. ін. хол". І враз збагнувши, що це означає: "Здається чудова кімната з усіма вигодами і видом на море одинаку, інтелігентному холостякові", Остап подумав: "Здається, зараз я холостий. Нещодавно старгородський загс надіслав мені повідомлення про те, що мій шлюб з громадянкою Грицацуєвою припинено згідно заяви з її боку і що мені присвоюється дошлюбне прізвище О. Бендер. Що ж, доведеться жити дошлюбним життям… Я холостяк, одинак інтелігент. Кімната, безумовно, буде моєю".
І, одягнувши білі прохолодні штани, великий комбінатор попрямував за зазначеною адресою.
Розділ XIII
ВАСИСУАЛІЙ ЛОХАНКІН І ЙОГО РОЛЬ У РОСІЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ
Рівно о шістнадцятій годині сорок хвилин Васисуалій Лоханкін оголосив голодовку.
Він лежав на цератовій канапі, відвернувшись від усього світу, обличчям до опуклої спинки. Лежав він у підтяжках і в зелених шкарпетках, які в Чорноморську називають також карпетками.
Поголодувавши в такій позі хвилин двадцять, Лоханкін застогнав, перевернувся на другий бік і подивився на дружину.
При цьому зелені карпетки описали в повітрі невеличку криву. Дружина вкидала в дорожній фарбований мішок своє добро: фігурні флакони, гумовий валик для масажу, дві сукні з хвостами і одну стару без хвоста, фетровий ківер із скляним півмісяцем, мідні патрони з губною помадою і трикотажні рейтузи.
— Варваро! — сказав Лоханкін в ніс. Дружина мовчала, гучно дихаючи.
— Варваро! — повторив він. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдукова?
— Так, — сказала дружина. — Я іду. Так треба.
— Але ж чому? Чому? — сказав Лоханікін з коров'ячою пристрастю.
Його і так великі ніздрі у розпачі роздулися. Затремтіла фараонська борідка.
— Бо я його кохаю.
— А як же я?
— Васисуалію! Я ще вчора тебе повідомила. Я тебе більше не люблю.
— Але я! Я ж тебе люблю, Варваро!
— Це твоя приватна справа, Васисуалію. Я іду до Птибурдукова. Так треба.
— Ні! — вигукнув Лоханкін. — Так не треба! Не може одна людина піти, якщо друга її любить!
— Може, — роздратовано сказала Варвара, видивляючись у кишенькове люстерко. — І взагалі кинь дурощі, Васисуалію.
— В такому разі, я продовжую голодовку! — викрикнув бідолашний чоловік. — Я голодуватиму доти, доки ти не повернешся. День. Тиждень. Рік голодуватиму.
Лоханкін знову повернувся на другий бік і уткнув товстий ніс у слизьку холодну церату.
— Ось так і лежатиму в підтяжках, — почулося з канапи, — доки не помру. І у всьому будеш винна ти разом з інженером Птибурдуковим.
Дружина подумала, одягла на недопечене біле плече бретельку сорочки, що сповзла, і раптом заголосила:
— Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе!
Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд.
— Ти самка, Варваро, — протяжне заскиглив він. — Ти повія!
— Васисуалій, ти дурень! — спокійно відповіла дружина.
— Вовчиця ти, — продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, — тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж!
П'яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п'ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати.
— Васисуалій! Годі блазнювати, — сказала вовчиця, застебуючи мішок. — Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі.
І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: "Рятуйте!" — пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами.
— Що ти зробив? — сказала вона. — Ти не смієш голодувати!