— Так, так, — зашепотів Бомзе, — якийсь жах! Я з вами згоден. Саме так: ніякого простору для індивідуальності, ніяких стимулів, ніяких особистих перспектив. Дружина, самі розумієте, хатня господарка, і та говорить, що немає стимулів, немає особистих перспектив.
Зітхнувши, Бомзе рушив назустріч іншому службовцеві.
— Ну, що, — запитав він, заздалегідь сумно посміхаючись, — як самопочуття?
— Та ось, — сказав співбесідник, — сьогодні вранці з відрядження. Пощастило побачити радгосп. Грандіозно. Фабрика зерна! Ви собі не уявляєте, що таке п'ятирічка, голубчику, що таке воля колективу!
— Ну, це ж буквально те, що я говорив щойно! — з запалом вигукнув Бомзе. — Саме так, воля колективу! П'ятирічка за чотири роки, навіть за три — ось стимул, який… Та візьмемо, зрештою, мою дружину. Хатня господарка — і та віддає належне індустріалізації. Хай йому біс, на очах зростає нове. життя!
Одійшовши вбік, він радісно похитав головою. За хвилину він уже тримав за рукав тихого Борисохлєбського і казав:
— Ви маєте рацію, я теж такої думки. Навіщо будувати Магнітогорськи, радгоспи, всякі комбайни, коли немає особистого життя, коли придушується індивідуальність.
А ще через хвилину його глухуватий голос уже булькав на площадці сходів:
— Ну, це ж самісіньке я щойно казав Борисохлєбському. Чого оплакувати індивідуальність, особисте життя, коли на наших очах зростають фабрики зерна, Магнітогорськи, всякі комбайни, бетономішалки, коли колектив…
У перерві Бомзе, який полюбляв духовне спілкування, встигав побазікати з десятком співробітників. Сюжет кожної бесіди можна було зрозуміти з його обличчя, на якому вираз болю з приводу затиску індивідуальності одразу ж переходив у світлу посмішку ентузіаста. Та які почуття не опановували б Бомзе, його обличчя не втрачало виразу природженого благородства. І всі, починаючи з витриманих товаришів з місцевкому і кінчаючи політичне незрілим Кукушкіндом, вважали Бомзе за чесну і, головне, принципову людину. А втім, він і сам був такої ж думки про себе.
Новий дзвінок, що повідомляв про закінчення авралу, повернув службовців у номери. Робота відновилась.
Власне кажучи, слова "робота відновилася" безпосередньо не стосувалися діяльності "Геркулеса", яка складалася, за статутом, з різних торговельних операцій в галузі лісо— і пиломатеріалів. За останній рік геркулесівці, відкинувши геть усякі думки про нудні колоди, фанерні листи, експортні кедри та інші нецікаві речі, захопились дуже цікавим заняттям: вони боролися за помешкання, за свій улюблений готель.
Все почалося з невеличкого папірця, що його приніс у брезентовій розносній книзі ледачий скороход з комунвідділу. "По одержанні цього, — зазначалося в папірці, — пропонуємо вам протягом тижня звільнити приміщення колиш. готелю "Каїр" і передати з усім колиш. готельним інвентарем у розпорядження готельового тресту. Вам надається приміщення колиш. акц. т-ва "Бекон і бляха". Підстава: Ухвала міськради від 12/ 1928 р.".
На кінець дня цей папірець поклали на стіл перед товаришем Полихаєвим, який сидів в електричному затінку пальм і сикомор.
— Які—нервово вигукнув начальник "Геркулеса", — вони пишуть мені "пропонуємо"! Мені, безпосередньо підпорядкованому центрові! Та вони що, збожеволіли? Га?
— Вони б ще написали "наказуємо", — піддала жару Серна Михайлівна. — Мужлаї!
— Це просто анекдот, — сказав Полихаєв, похмуро посміхаючись.
Негайно було продиктовано відповідь найрішучішого змісту. Начальник "Геркулеса" категорично відмовлявся звільнити приміщення.
— Вдруге знатимуть, що я їм не нічний сторож і ніяких "пропонуємо" мені писати не можна, — бурмотів товариш Полихаєв, виймаючи з кишені гумову печатку із своїм факсиміле і, хвилюючись, тиснув підпис догори ногами.
І знову ледачий скороход, цього разу геркулесівський, поплентався сонячними вулицями міста, спиняючись біля яток, які торгували квасом, втручаючись у всі вуличні скандали і відчайдушно розмахуючи розносною книжкою.
Цілий тиждень по тому геркулесівці обмірковували становище, яке склалось. Службовці сходилися на тому, що Полихаєв не стерпить такого підриву свого авторитету.
— Ви ще не знаєте нашого Полихаєва, — казали молодики з фінобліку, — він тертий-перетертий! Його голими постановами не вхопиш!
Незабаром після того товариш Бомзе вийшов з кабінету начальника, тримаючи в руках списочок вибраних співробітників. Він крокував від відділу до відділу, схилявся над зазначеною у списку особою і таємниче шепотів:
— Невеличка вечірка… По три карбованці з душі… Проводжаємо Полихаєва.
— Як? — лякалися співробітники. — Хіба Полихаєв від нас іде? Його знімають?
— Та ні. їде на тиждень до центру клопотати відносно приміщення. Глядіть не запізнюйтесь. Рівно о восьмій у мене.
Проводи пройшли дуже весело. Співробітники віддано дивилися на Полихаєва, який сидів з лафітничком в руці, ритмічно плескали у долоні і виспівували:
— Пий до дна, пий до дна, пийдодна, пий до дна, пий до дна, пийдодна!
Виспівували доти, поки улюблений начальник не вихилив добрий десяток лафітничків, а з ними і кілька високих севастопольських чарок, після чого якимсь непевним голосом і сам почав пісню: "По старій Калузькій дорозі, на сорок дев'ятій версті". Проте нікому не довелося довідатись, що ж сталось на цій версті, бо Полихаєв несподівано для всіх почав іншу пісню:
Йшов трамвай дев'ятий номер,
На площадці хтось там помер,
Тягнуть, тягнуть вже мерця,
Ламця-дриця, ла-ця-ця!
Після від'їзду Полихаєва продуктивність праці в "Геркулесі" дещо знизилась, було б смішно робити на повну силу, не знаючи, чи ти лишишся в цьому приміщенні, чи тобі доведеться з усім канцприладдям теліпатися в "Бекон і бляху". Та ще смішніше було б працювати на повну силу після того, як Полихаєв повернувся. А повернувся він, як висловився Бомзе, "на щиті"; приміщення лишилося "Геркулесу", і співробітники весь робочий час віддавали на висміювання комунвідділу.
Переможена установа просила віддати хоча б умивальники і панцирні ліжка, але збуджений успіхом Полихаєв навіть не відповів. Тоді сутичка набула ще більшої гостроти. У центр летіли скарга за скаргою. Спростовувати їх виїжджав Полихаєв особисто. Все частіше на квартирі Бомзе лунали переможні "пийдодна", і все ширше коло співробітників залучалося до боротьби за приміщення. Поступово зовсім забулися лісо— і пиломатеріали. Коли Полихаєв раптом знаходив у себе на столі папірець, де писалося щось про експортні кедри чи фанерні листи, він дивувався і просто не міг збагнути, що від нього хочуть. Зараз він був захоплений надзвичайно важливим завданням — переманював до себе на більшу зарплатню двох особливо небезпечних комунвідділівців.