— Що ти тут написав? Що, що таке? "Четвертий склад, поможе бог дізнатися, що то — прийменник". Чому бог? Адже ти сам казав, що редакції тепер не беруть шаради з церковними словами.
Синицький зойкнув. Вигукуючи: "Де бог? Де? Там немає бога!", він тремтячими руками насадив на ніс окуляри в білій оправі й ухопив аркушик.
— Бог є, — промовив він жалібно. — Таки вліз… Знову дав маху… Ех, шкода. І рима гине хороша.
— А ти замість "бог" постав "рок", — порадила Зося. Але наляканий Синицький відмовився й від "року".
— Це теж містика. Я знаю. Ой, дав маху… Що ж тепер буде, Зосенько?
Зося байдуже глянула на діда й порадила вигадувати нову шараду.
— Все одно, — сказала вона, — слово з закінченням "ція" у тебе не виходить. Пригадуєш, як ти мучився зі словом "теплофікація?"
— Аякже, — пожвавився старий, — я ще третім складом поставив "кац" й написав так: "А третій склад легкий, єй, єй! Читай — і скажеш: це єврей". Цю шараду не взяли. Сказали:
"Слабенько, не підходить". Маху дав!
І старий, сівши за стіл, почав розробляти великий, ідеологічно витриманий ребус. Спочатку він накреслив олівцем контури гуски, яка тримає у дзьобі літеру "Г", велику, важку, як шибениця. Робота йшла успішно.
Зося почала готувати до обіду. Вона переходила від буфета з дзеркальними ілюмінаторами до столу й ставила посуд. З'явилася порцелянова супниця з одбитими ручками, тарілки з квітками й без квіток, пожовклі виделки і навіть компотниця, хоч в обідньому меню ніякого компоту сьогодні не було.
Взагалі справи Синицьких були кепські. Ребуси й шаради приносили в дім більше хвилювань, аніж грошей. З домашніми обідами, які старий ребусник давав знайомим громадянам, що було основною статтею сімейних прибутків, теж було не гаразд. Підвисоцький і Бомзе виїхали у відпустку, Стульян одружився з гречанкою і почав обідати вдома, а Побєрухіна вичистили з установи по другій категорії, від хвилювань він втратив апетит і відмовився від обідів. Тепер він ходив по місту, спиняв знайомих і вимовляв одні й ті ж сповнені таємничого сарказму слова: "Чули новину? Мене вичистили по другій категорії".
І деякі знайомі співчутливо відповідали: "Ну й наробили ділов ці Маркс і Енгельс"! А дехто не відповідав нічого, дивились на Побєрухіна зизом і обминали, потрушуючи портфелями. Зрештою, з усіх столовників лишився один, та й той не платив уже цілий тиждень, скаржачись на затримку зарплати. Невдоволено стенувши плечима, Зося пішла на кухню, а коли повернулася, за обіднім столом сидів останній столовник — Олександр Іванович Корейко.
Поза службою Олександр Іванович не був таким уже полохливим і приниженим. Проте настороженість ні на мить не сходила з його обличчя. Зараз він уважно розглядав новий ребус Синицького. Серед інших загадкових рисунків там було намальовано лантух, з якого сипалися літери "Т", ялинка, із-за якої сходило сонце, і горобець, що сидів на рядку нот. Ребус закінчувався комою догори низом.
— Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним!
— Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! "В боротьбі ти здобудеш право своє"?
— Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду.
— Другого, — зробив поправку Корейко. — А нащо ви готували цей ребус? Для друку?
— Для друку.
— І зовсім даремно, — сказав Корейко, з зацікавленням поглядаючи на борщ, в якому плавали золоті медалі жиру. Було в цьому борщі щось заслужене, щось унтер-офіцерське. — В боротьбі ти здобудеш право своє — це есерівське гасло. Для друкування не годиться.
— Боже ти мій! — простогнав старий. — Царице небесна! Знову маху дав. Чуєш, Зосенько? Маху дав. Що ж тепер робити?
Старого заспокоювали. Сяк-так пообідавши, він одразу ж підвівся, зібрав вигадані за тиждень загадки, одяг кінський солом'яний бриль і сказав:
— Ну, Зосенько, піду в "Молодіжні відомості". Трохи непокоїть мене алгеброїд, але, гадаю, гроші я там дістану.
У комсомольському журналі "Молодіжні відомості" старого часто бракували, картали його за відсталість, та все ж таки не кривдили, і цей журнал був єдиним місцем, звідкіль до старого плив тонесенький грошовий струмочок. Синицький узяв з собою шараду, яка починалася словами: "Мій перший склад — на дні морському", — два колгоспних логогрифа, і один алгеброїд, в якому шляхом складного множення і ділення доводилася перевага_ Радянської влади перед усіма іншими владами.
Коли ребусник пішов, Олександр Іванович почав похмуро розглядати Зосю. Олександр Іванович столувався в Синицьких спочатку тому, що там були дешеві й смачні обіди. Та ще він не забував своє основне правило про те, що він — дрібний службовець. Він полюбляв поговорити про труднощі існування у великому місті на мізерну зарплату.
Але з деякого часу ціна й смак обідів втратили для нього те показове і абстрактне значення, яке він їм надавав. Якби з нього вимагали і він міг би це зробити, не ховаючись, то платив би за обід не шістдесят копійок, як це робить зараз, а три, навіть п'ять тисяч карбованців.
Олександр Іванович, подвижник, який свідомо виснажував себе фінансовими веригами, заборонивши собі навіть торкатися до всього, що дорожче за полтиник, і водночас роздратований тим, що він не може відверто витратити сто карбованців, аби не згубити мільйони, закохався з усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням.
Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами.
— Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно.
Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: "Чоловік, не гніви свою дружину", і почав уважно в неї вдивлятись.
Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати.