Сухі фарби в банках, скляних циліндрах, мішках, діжках і подертих паперових пакетах вабили манливими цирковими кольорами і надавали москательній крамниці святкового вигляду.
Командор і борт-механік причепливо почали вибирати фарби.
— Чорний колір — це траурний колір, — говорив Остап. — Зелений теж не підійде: це колір втраченої надії. Ліловий — ні. Хай у ліловій машині їздить начальник карного розшуку. Рожевий — пошло; голубий — банально, червоний — дуже вже вірно-піддано. Доведеться пофарбувати "Антилопу" в жовтий колір. Трохи буде яскраво, але гарно.
— А ви хто будете? Художники? — запитав продавець, підборіддя його було припорошене кіновар'ю.
— Художники, — відповів Бендер, — баталісти і мариністи.
— Тоді вам треба не сюди, — сказав продавець, забираючи з прилавка пакети й банки.
— Як не сюди? — викрикнув Остап. — А куди ж?
— Навпроти.
Прикажчик підвів друзів до дверей і вказав рукою через вулицю на вивіску. На вивісці було зображено коричневу конячу голову і чорними літерами на блакитному фоні виведено: "Овес і сіно".
— Воно-то так, — сказав Остап, — твердий і м'який корм для худоби. Але ж до чого тут наш брат — художник? Не бачу ніякого зв'язку.
Але зв'язок був — і дуже істотний. Остап знайшов його вже на початку пояснень прикажчика.
Місто завжди любило живопис, і чотири художники, що жили тут здавна, організували групу "Діалектичний станковист". Вони малювали портрети відповідальних працівників і збували їх у місцевий музей живопису. З часом кількість незамальованих відповідальних працівників дуже зменшилася, що позначилося і на заробітках діалектичних станковистів. Та це ще було півбіди. Роки страждань почалися відтоді, як до міста прибув новий художник Феофан Мухін.
Перша ж його робота викликала у місті великий шум. Це був портрет завідуючого готельним трестом. Феофан Мухін лишив станковистів далеко позаду. Завідуючого готельним трестом було зображено не олійними фарбами, не аквареллю, не вугіллям, не темперою, не пастеллю, не гуашшю і не свинцевим олівцем. його змайстрували… з вівса. І коли художник Мухін перевозив візником картину до музею, кобила неспокійно озиралася і іржала.
З часом Мухін почав використовувати й інші злаки. Громовий успіх мали портрети з проса, пшениці й маку, сміливі етюди, виконані кукурудзою і ядром-гречкою, пейзажі з рису і натюрморти з пшона.
Зараз він працював над груповим портретом. Величезне полотно зображало засідання окрплану. Цю картину Феофан готував з квасолі і гороху. Та в глибині душі він віддавав; перевагу вівсу, на якому зробив свою кар'єру, і збив з позицій діалектичних станковистів.
— Вівсом, воно, звичайно, похватніше, — викрикнув Остап. — А Рубенс з Рафаелем, йолопи, олією трудились. Ми теж дурні, на зразок Леонардо да Вінчі. Дайте нам жовтої емалевої фарби.
Заплативши гроші балакучому продавцеві, Остап запитав:
— До речі, хто такий Плотський-Поцілуєв? Ми не тутешні, не в курсі справи.
— Товариш Поцілуєв — відомий працівник центру, а сам з нашого міста. Приїхав з Москви у відпустку.
— Все ясно, — сказав Остап. — Дякую за інформацію. До побачення.
На вулиці молочні брати знову побачили діалектичних станковистів. Всі четверо, з сумними й млосними, як у циганів, обличчями, стояли на роздоріжжі. Поруч з ними стирчали мольберти, поставлені як гвинтівки, у піраміду.
— Що, служиві, кепсько? — запитав Остап. — Проґавили Плотського-Поцілуєва?
— Проґавили, — простогнали художники. — Вислизнув із рук.
— Феофан перехопив? — запитав Остап, виявляючи неабияку обізнаність з об'єктом розмови.
— Вже пише, халтурник, — відповів заступник Генріха Наварського. — Вівсом. На стару манеру, каже, переходжу. Скаржиться, лабазник, на кризу жанру.
— А де ательє цього діляги? — поцікавився Остап. — Хочеться кинути оком.
Художники, в яких було чимало вільного часу, охоче повели Остапа і Балаганова до Феофана Мухіна. Феофан працював у себе в садку, на повітрі. Перед ним на табуретці сидів товариш Плотський, чоловік, як видно, полохливий, боязкий. Він, затамувавши подих, дивився на художника, який, як сіяч, з кредитки у три червінці, хапав жменями із козуба овес і розкидав його по полотну. Мухін хмурився. Йому заважали горобці. Вони нахабно підлітали до картини і викльовували з неї окремі деталі.
— Скільки ви одержите за цю картину? — соромливо запитав Плотський.
Феофан припинив сівбу, критично глянув на свій твір і мрійно відповів:
— Що ж! Карбованців двісті п'ятдесят музей за неї дасть.
— Дорога ціна.
— А овес тепер почім? — наче проспівав Мухін. — Не докупишся. Дорогий тепер овес!
— Ну, як яровий клин? — запитав Остап, просовуючи у садочок крізь тин голову. — Посівна кампанія, бачу, проходить добре. На сто процентів! Але все це ніщо проти того, що я бачив у Москві. Там якийсь художник зробив картину з волосся. Велику картину з багатьма фігурами, і, зважте, ідеологічно витриману, хоч художник і користався волоссям безпартійних — був такий гріх. Але з погляду ідеології, картина, повторюю, була витримана. Звалась вона "Дід Пахом і трактор на ночівлі". Це була така норовиста картина, що не знали, що з нею робити. Іноді волосся на ній ставало дибом. А якогось погожого дня вона зовсім посивіла і від діда Пахома і трактора не лишилося й сліду. Та художник встиг урвати півтори тисячі за вигадку. Отож ви не дуже тіште себе мріями, товаришу Мухін. Раптом овес проросте, ваші картини заколосяться, і вам уже більше ніколи не доведеться знімати врожай.
Діалектичні станковисти співчутливо засміялися. Але Феофан не засмутився.
— Це звучить як парадокс, — зауважив він, знову починаючи посівні маніпуляції.
— Гаразд, — сказав Остап на прощання, — сійте розумне, добре, вічне, а там побачимо. Бувайте здорові і ви, служиві. Киньте свої олійні фарби. Переходьте на мозаїку з гайок, милиць і гвинтів. Портрет з гайок! Це ж ідея!
Цілий день антилопівці фарбували свою машину… Надвечір її вже не можна було впізнати. Вона виблискувала всіма півтонами яєчного жовтка.
На світанку наступного дня відновлена "Антилопа" залишила гостинний сарай і взяла курс на південь.
— Шкода, не довелося попрощатися з господарем. Але він так солодко спав, що не хотілося його будити. Можливо, йому зараз нарешті приснився сон, якого він так довго чекав: митрополит Двулогій благословляє чинів міністерства народної освіти в день трьохсотріччя дому Романових.