Золоте теля

Сторінка 18 з 100

Ільф і Петров

— Ліворуч борту село! — викрикнув Балаганов, приклавши долоню до чола. — Опинятися будемо?

— Позаду нас ідуть п'ять першокласних машин, — сказав Остап. — Побачення з ними не входить до наших планів. Нам треба якомога швидше зняти пінку і вершки. Тому зупинку призначаю у місті Удоєві. Там, до речі, нас мусить чекати бочка з пальним. Наддати ходу, Казимировичу!

— На вітання не відповідати? — діловито запитав Балаганов.

— Відповідати поклонами і посмішкою. Ротів: прошу не розтуляти. Бо ви ще намелете чортзна-що.

Село зустріло головну машину привітно. Але звичайна гостинність тут виглядала досить дивно. Очевидно, сільську громадськість було повідомлено про те, що хтось має проїжджати, але хто проїде і з якою метою — тут не знали. І тому, про всяк випадок, на дорогу були виставлені всі гасла і девізи, які село заготувало за всі останні роки. Вздовж вулиці стояли школярі з різнокаліберними старомодними гаслами: "Вітаємо Лігу часу і її засновника, дорогого товариша Керженцева", "Не боїмся буржуазного дзвону, дамо відповідь на ультиматум Керзона", "Щоб наші діти не згасли, огранізуємо дитячі ясла". Окрім того, було безліч плакатів, написаних виключно церковнослов'янським шрифтом з одним і тим же привітанням: "Ласкаво просимо".

Все це швидко промчалося повз наших мандрівників. Цього разу вони упевнено розмахували брилями. Паніковський не стримався і, незважаючи на заборону, підвівся і викрикнув невиразне, політичне неграмотне привітання. Але через шум мотора і крик натовпу ніхто нічого не розібрав.

— Гіп, гіп, ура! — викрикнув Остап. Козлевич увімкнув глушник, і машина пустила шлейф синього Диму, від якого зачхали собаки, що бігли за машиною.

— Як з бензином? До Удоєва вистачить? Нам лишилося всього тридцять кілометрів. А там — все заберемо!

— Повинно б вистачити, — не зовсім впевнено відповів Козлевич.

— Майте на увазі,—сказав Остап, суворо оглядаючи своє військо, — мародерства не допущу. Ніяких порушень закону. Командувати парадом буду я.

Паніковський і Балаганов скапустилися.

— Все, що нам потрібно, удоївці віддадуть самі. Ви це побачите. Приготуйте місце для хліба-солі.

Тридцять кілометрів "Антилопа" пробігла за півтори години. Останній кілометр Козлевич дуже метушився, сопів, піддавав газу і скрушно хитав головою. Але всі його зусилля, а також викрики і підганяння ні до, чого не привели. Блискучий фініш, задуманий Адамом Казимировичем, не вдався. Не вистачило бензину. Машина ганебно спинилася посеред вулиці, не дійшовши якихось ста метрів до кафедри, прикрашеної хвойними гірляндами на честь відважних автомобілістів. Люди, що тут зібралися, з криком кинулися назустріч прибулому з імли віків "лорен-дітріху". Терни слави одразу ж впилися в благородні чола путників. Їх безцеремонне витягли з машини і заходилися підкидати з такою жорстокістю, наче вони були утопленики і їм будь-що треба було повернути життя.

Козлевич лишився в машині, а всіх інших повели до кафедри, де за планом мав відбутися літучий тригодинний мітинг.

До Остапа продерся молодик, з вигляду шофер, і запитав:

— А як інші машини?

— Відстали, — байдуже відповів Остап. — Поломки, проколи, ентузіазм населення… Все це затримує.

— Вив командорській машині? — не вгамовувався шофер-аматор. — Клептунов з вами?

— Клептунова я зняв з пробігу, — невдоволено сказав Остап.

— А професор Пєсочников? На "пакарді"?

— На "пакарді".

— А письменниця Віра Круц? — цікавився напівшофер. — От би глянути на неї! На неї і на товариша Нєжинського. Він теж з вами?

— Знаєте, — сказав Остап, — я стомлений пробігом.

— А ви на "студебекері"?

— Можете вважати нашу машину за "студебекера", — люто сказав Остап, — але до цього часу вона звалася "лорен-дітріх". Ви задоволені?

Але шофер-аматор задоволений не був.

— Дозвольте, — викрикнув він з юнацькою настирливістю, — але ж в пробізі немає ніяких "лорен-дітріхів"! Я читав у газеті, що йдуть два "пакарди", два "фіати" і один "студебекер".

— Ідіть до біса зі своїми "студебекерами"! — загорлав Остап. — Хто такий Студебеккер? Це ваш родич, Студебеккер? Батько ваш Студебеккер? Чого ви причепилися до людини? Російською мовою говоряться вам, що "студебекер" в останню хвилину замінили "лорен-дітріхом", а він морочить голову. "Студебекер"!

Юнака вже давно відтиснули розпорядники, а Остап ще довго вимахував руками і бурмотів:

— Знавці! Вбивати треба таких знавців! "Студебекера" йому подавай!

Голова комісії після зустрічі автопробігу свою вітальну промову склав з довгого ланцюга підрядних речень, 3 яких не міг виплутатись протягом цілої півгодини. Весь цей час командор пробігу був дуже занепокоєний. З висоти кафедри він стежив за підозрілими діями Балаганова і Паніковського, які досить активно шмигали по натовпу. Бендер робив страшні очі і зрештою своєю сигналізацією прикував дітей лейтенанта Шмідта до одного місця.

— Я радий, товариші, — заявив Остап у слові-відповіді, — порушити автомобільною сиреною патріархальну тишу міста Удоєва. Автомобіль, товариші, не розкіш, а засіб пересування. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі. Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Ударимо автопробігом по бездоріжжю і нехлюйству. Я закінчую, товариші. Ми зараз перекусимо і будемо продовжувати нашу далеку путь.

Поки натовп, що монолітною стіною оточив кафедру, вслухався в слова командора, Козлевич розвинув широку діяльність. Він залив бак бензином, який, як і казав Остап, виявився найвищої якості, нітрохи не соромлячись, прихопив про запас ще три бідони пального, змінив камери і протектори на всіх чотирьох колесах, захопив помпу і навіть домкрат, геть очистив як базу, так і операційний склад удоївського відділення Автодору.

Дорога до Чорноморська була забезпечена матеріалами. Правда, не було грошей. Але командора це мало непокоїло. В Удоєві мандрівники добре пообідали.

— Про дрібні гроші турбуватися не треба, — сказав Остап, — вони валяються на дорозі, і ми їх будемо підбирати, скільки нам треба.

Поміж древнім Удоєвим, заснованим 794 року, і Чорноморськом, заснованим 1794 року, пролягло тисячу літ і тисячу кілометрів ґрунтової і шосейної дороги.