Ну й ловко грає Андрiйко на пищику!
Ви нiколи не чули, як вiн грає?
Пищик у нього як живий. Схоче Андрiйко — i заспiває вiн у нього тоненько-тоненько, як комар. Схоче — обiзветься товсто, загуде, як джмiль. А буває, закукурiкає, як молодий пiвник, — i голосисто, i трошки хрипло.
А подумати тiльки — звичайний пищик iз стручка жовтоï акацiï!
Та самий стручок не засвистить, хоч дмухайте в нього цiлий день! Треба вмiти зробити з нього пищика.
Андрiйко робить так. Зiрве стручок, який повнiший, тодi розкриває його. Тiльки обережно розкриває, щоб, бува, не вiдломилась половинка вiд половинки. А тодi вишкрябає нiгтем iз стручка насiння i знову стулить обидвi половинки.
Ось вам i готовий пищик! Тепер тiльки взяти кiнчик його в рот i дмухати.
Всiх своïх товаришiв у дитячому садку навчив Андрiйко робити пищики. Добре, що в дворi акацiï багато.
Коли ж набриднуть пищики, дiтвора прополює квiти на клумбi, грається в м'яча або вихователька Марiя Семенiвна читає з книжки якусь цiкаву казку.
А от як приходить Андрiйко додому, то вже й не знає, що йому робити. А що ж, коли нiякоï роботи йому не дають у колгоспi. Малий ще. Трактором орати не вмiє, комбайном керувати теж iще не навчився. Правда, комбайнер дядько Овсiй обiцяв навчити, та то тiльки так, аби було сказано.
Ну, от i лишається хлопчиковi тiльки на пищику пищати та робити прискавки з дудок болиголова.
Правда, iншi дiти ще виуджують з нiрок павукiв-тарантулiв. Почеплять на нитку воску i — в нiрку. Дратують павука, доки вiн не вчепиться у вiск. Тодi тiльки — сiп! I вже витягли павучище!
Але Андрiйко павукiв не ловить. Вони страшнi, сiрi, у них аж вiсiм волохатих нiг, i до того ж усiм вiдомо, що вони отруйнi.
Так що боïться ïх ловити Андрiйко. (Тiльки ж, будь ласка, нiкому про це не кажiть, а то Андрiйко розсердиться. Вiн вважає себе дуже хоробрим.)
От одного разу прийшов хлопчик iз дитячого садка. Сонце ще не сiло. Батька й матерi не було вдома, припiзнились на роботi. Старшi хлопцi побiгли купатися. Дiд Лука плете вершу, дядько Степан на пасiцi.
Усiм є робота, одному тiльки Андрiйковi нема чого робити.
Ну, вiн устромив у рот пищик i вийшов на вулицю. А навпроти в кузнi стукає молот. Зазирнув хлопчик у кузню. Молот — бум, бум — б'є по розпеченому куску залiза, що його тримає довгими клiщами Микола, старший брат Андрiйкiв.
— Дай я подержу! — гукає Андрiйко. Микола озирнувся:
— Ану, йди звiдси! Бо ще обпечешся.
Ну, звiсно, дорослим усе можна: i в кузнi кувати, i трактором орати, i комбайном пшеницю косити. А як малому — то нiчого не можна. А хiба ж Андрiйко не зумiв би подержати клiщами кусок залiза на ковадлi? Дуже просто! I зовсiм не обпiкся б.
Та що ж поробиш!
Поплентався Андрiйко далi, пищик обзивається на всю вулицю.
Куди ж пiти? — думає хлопчик. I враз вирiшує: Пiду на птахоферму. У, там дуже цiкаво! Якi там кури! Всi бiлi, як снiг, сокорять, кудкудачуть, а пiвнi кукурiкають — такi голосистi!
Птахофермою завiдує бабуся Олена Григорiвна. Чув хлопчина, як казали люди, що в неï на птахофермi кури золотi яєчка несуть.
Прийшов Андрiйко на птахоферму. Вiдчинив хвiртку i просто — у двiр.
Так ураз i потрапив у курячу краïну. Ой, скiльки ж тут було курей! Куди не глянь — кури. I в той бiк — кури, i в цей — кури. I ген, аж туди, де верба росте, — i там кури! Усi бiлi, з червоними гребiнцями. В одних гребiнь угору, в iнших звисає, як сережка. Ця курка щось клює, iнша щипає якусь билинку. А одна все бiгає за подружкою, намагається вiдняти в неï черв'яка. Але подружка — моторна, не випускає здобичi.
Де не взявся пiвень — теж бiлий, тiльки дуже хвостатий, як скочить на корито, як кукурiкне!
Це вiн поздоровкався зо мною, — подумав Андрiйко, встромив у рот пищик та як запищить!
Що тут сталося! Всi кури так i чкурнули на всi боки!
От iще, якi полохливi! Цищика не чули, чи що?
В цю хвилину хтось закахикав — кха-кха, i на порозi з'явилася бабуся Олена Григорiвна.
— Хто там порушує порядок? — спитала вона i приставила до очей долоню, щоб краще роздивитись Андрiйка. А в другiй руцi вона тримала торбинку.
От Андрiйко пiдiйшов ближче i чемно привiтався:
— Здрастуйте, бабусю! Я нiчого не порушую, це пищик. Такий уредний. Голосистий, як отой ваш пiвень!
Тут Олена Григорiвна й упiзнала хлопчика.
— Здоров, Андрiйку! Давно тебе не бачила. Що поробляєш? Може, тебе вже бригадиром настановили в колгоспi, а я й не знаю?
— Нi, я на комбайнера скоро вчитимусь, — сказав Андрiйко. — А зараз нiякоï роботи в мене немає.
— Отакоï! Виходить, що ти байдики б'єш?
— Е нi, я в дитячий садок ходжу i на пищику граю. Ось послухайте.
Хлопчик хотiв уже взяти пищика в рот, та бабуся руками замахала:
— Годi, годi, не треба! Чула вже! Ти менi всiх курей розколошкаєш. Якщо хочеш, я тобi дам справжню роботу.
— Роботу? — так i кинувся Андрiйко. — А яку?
— Яку роботу? Кха-кха... Допоможи курей нагодувати.
I вона простягла Андрiйковi торбинку, а в нiй був ячмiнь.
Хлопчик набирав повнi жменi зерна i розсипав його по кормушках, гукаючи: Тю-тi, тю-тi, тю-тi!
Сколихнулась, заметушилась уся куряча краïна. З усiх нiг кинулися кури на голос. Оточили Андрiйка, хапають ячмiнь, просто з-пiд нiг, а один пiвник аж пiдлетiв, хотiв клюнути зернину iз жменi.
Спорожнив хлопчик торбинку, а Олена Григорiвна приказує:
— Молодець, Андрiйку! Я й не знала, що ти такий беручкий до роботи. Де ж ти навчився курей так годувати?
— Яка там наука? — з погордою вiдповiв Андрiйко. — Бачив, як мати годували. Тiльки в нас пiвня треба вiдганяти, бо вiн такий ненажера, враз усе зерно похапає.
— Ну, коли так, — сказала Олена Григорiвна, — то дам я тобi ще одну роботу. Моя помiчниця сьогоднi захворiла, то ти допоможи менi. Ось вiзьми сито та ходiмо зо мною в сарай по-збираємо яєчка. Тiльки гляди, щоб не розбив жодного!
У такому великому сараï Андрiйко ще нiколи не був. Вiн з цiкавiстю розглядався на всi боки. Пiд стiнами у два ряди стояли клiтки. ïх було багато, а скiльки — невiдомо, бо Андрiйко вмiє рахувати тiльки до двадцяти.
— Ой бабусю, скiльки тут клiток! — гукнув хлопчик. — Нащо вони?