Ніна подумала й додала:
— У мене є ще хороший сюжет для тебе. Ось послухай. По-перше — назва картини "Приїхала!" Одне слово. І все. Приїзд знатної людини у колгосп на запрошення. Хто вона? Напевне — відома письменниця. Щойно поїхала машина. Людей — юрма, школярі з букетами квітів, жінку урочисто зустрічають. А вона йде — горда, з свідомістю, що її знають і люблять сотні тисяч читачів, що це ради неї зібрався такий натовп, для неї ці квіти, для неї грає оркестр...
— Приїзд знатної людини в колгосп — це добре,— задумливо промовив Вова.— А от тільки мені не зовсім подобається оця гордість, свідомість, що все — заради неї.
— Чому? Природне почуття. Талант нагороджено, талант вітають...
— Воно так, тільки все-таки без гордої свідомості краще. Це ж наша, радянська письменниця. Скромність... Я б зробив трохи інакше.
Вова схаменувся, що говорив досі лише про свою власну особу, йому було цікаво довідатись, що ж робить Ніна. Хлопець знав про її літературні спроби, він обережно й делікатно розпитував, що нового написала, що думає писати Ніна, і вона відчула до нього цілковиту довіру й щиро розповіла про свої успіхи та невдачі. Вова уважно слухав, а потім сказав:
— Я думаю, що оповідання в тебе вийде. Ти вже зовсім чітко бачиш героїв. От у нас, художників ("у нас" само зірвалося з Вовиного язика), буває так: малюєш що-небудь і сам бачиш — не грає воно, не горить. Подумаєш — і даси ще один мазок, ще якусь рисочку,— і враз уся картина так і оживе, наче сонце на неї бризне. Це коли знайдеш якусь живу деталь, тільки щоб неодмінно була вона правдивою... Мабуть, і в літературному творі так. Так я кажу, Ніно?
Вова скуйовдив п’ятірнею волосся — він, мабуть, перейняв цей жест від когось художника.
Ніна дивилась на хлопця й думала, що з ним дуже цікаво розмовляти. Йому, напевне, можна буде прочитати й оповідання, він зуміє дати цінні поради.
Після вечері Євгенія Григорівна зіграла на піаніно свою улюблену "Місячну сонату" Бетховена. Грала вона схвильовано, з почуттям, відкинувши назад голову, наче бачила цієї хвилини, як місяць плив над садами, над приморським містом, як місячна дорога розтопленим золотом струменіла в морі до обрію...
По черзі грали Марійка і Ніна. Юля сиділа в куточку, слухала. До неї підійшов Віктор.
— Так люблю музику,— сказала вона,— а сама не вмію грати. Я повинна навчитись, Вітю.
— Навіщо? У тебе ж є стенографія!
— Не дуже дотепний жарт.
— Я певен,— промовив Віктор,— що стенографію взагалі скоро здадуть в архів, ліквідують, як фах. Адже в нас є чудові магнітофони.
— Уяви собі, вона мені аж ніяк не заважає!
Юлі стало прикро, що Віктор нічого не сказав про музику і так недоречно перевів розмову на стенографію. А їй хотілось поговорити з ним про твори своїх улюблених композиторів, посперечатись. Юля ще була під враженням "Місячної сонати", яка чомусь викликала в неї завжди один і той же спогад з раннього дитинства.
Мабуть, було їй тоді не більше п’яти років. Вона прокинулася серед ночі і побачила чиєсь бліде обличчя, яке зазирало у вікно. Їй стало страшно, вона міцно заплющила оченята, але й крізь повіки відчувала тихе світіння, немов дотик легеньких пальців. Страх минув, і дівчатко знову побачило місячне обличчя і золоту стежку на підлозі. Як стукотіло дитяче серце, коли дівчинка встала з ліжка її тією променистою стежкою підійшла до вікна й злізла на підвіконня. Бліде, сумовите сяйво вабило всю її маленьку істоту, вона простягла вперед рученята і тут почула зляканий крик матері...
Віктор нахилився, зазирнув Юлі у вічі й тихо, серйозно промовив:
— Пробач мені. Я — дурень...
Вона швидко глянула на нього, вражена, як він ураз збагнув її настрій. Досада розвіялась, як хмарка, і ніжна, тепла радість хлюпнула в душу. "Який він чуйний, який хороший! Любий, любий!.." Юля ще ні разу не казала йому таких слів, але їх можна було прочитати в її очах, і Віктор, мабуть, прочитав.
— Юлю! — шепнув він, чи, може, тільки здалося їй, що шепнув. І не сказав більше нічого, тільки ласкавий смуток затуманив очі. Йому хотілось мовчати і дослухатись до того, що бриніло зараз у серці.
Ніна викотилась на середину кімнати, заплескала в долоні:
— Танці! Танці!
Загуркотів стіл, стільці зсунули в куток, Марійка з силою вдарила по клавішах, і Ніна помчала з Вовою Морозом, пристукуючи каблуками, сяючи очима, розчервоніла і щаслива. За ними в другій парі йшов Юрій Юрійович з Євгенією Григорівною, і незабаром уже всі гості танцювали краков’як.
Юля з Віктором вступили в танець останні. Вони танцювали дуже уважно і зосереджено, немов робили якусь важливу справу. Кімната сповнилась стукотом ніг по паркету, сміхом, дзвінкими вигуками, музикою, і в цьому радісному гаморі і Юля, і Віктор мовчки переживали свою радість, приховану від інших і тому ще дорожчу кожному з них. "Тобі хороше зі мною?" — спитала Юля очима, і Віктор відповів їй так само: "Як дивно, ми — у веселій юрмі, але зараз ми тільки вдвох і більше немає нікого".
Тим часом Юрій Юрійович говорив Євгенії Григорівні:
— Коли я буваю серед нашої молоді, у мене виникає почуття, наче я ще не встиг нічогісінько зробити для цих юнаків і дівчат. Як ви думаєте — чому це так?
— Тому, Юрію Юрійовичу, що вони невимовно прекрасні, чисті, натхненні. Їм хочеться віддати не одно, а два життя, і що б ми не зробили для них, все здається занадто малим.
У Євгенії Григорівни тихо закрутилась голова, незрозуміла кволість тягарем повисла на руках і ногах. Вона попросила пробачення і сіла в куток дивана спочити. Але кволість не минала, і наче невидима плівка застилала очі.
Жінка зрозуміла, що це не втома, а щось невідоме підкралось до неї нишком увійшло в організм і тепер завжди з нею.
Вальс Ніна танцювала так само з Вовою. Коли вони сіли спочити, Вова спитав:
— А ти знаєш, як треба писати твори? Існують же якісь правила, без них оповідання не вийде.
Ніна обурилась:
— Про які ти говориш правила? Хіба вони існують для мистецького твору?
— Аякже! Напевне, щось є — як будувати, скажімо, сюжет...
— А як ти думаєш: знав якісь правила автор "Слова о полку Ігоревім"?
Вона глянула Вові у вічі і винувато усміхнулась: