Марійка присунула ближче стілець і нахилилась до Мечика.
— Зараз побачення закінчиться,— сказала вона,— але я хочу взяти з тебе клятву.
— Страшно як!
— Ні, не клятву, а чесне слово. Я вірю, що коли ти даси мені таке слово, ти його додержиш.
— Щось довга передмова в тебе, Маріє.
— Ні, слухай. Дай слово, що ніколи не візьмеш у руки карти. Можеш витримати? Чи ти, як безвольний алкоголік, якого...
— До чого тут — алкоголік?
— Скажи, Мечику, можеш дати таке слово?
— Навіщо це тобі? — чомусь пошепки запитав хлопець.
— Тому, що я хочу, щоб ти й справді був такий, яким я тебе іноді уявляю...
Мечик відхилився, мовчки затиснув у кулаці край ковдри.
— Ти... уявляєш мене?.. Ти думаєш про мене?
— Думаю, уявляю,— хвилюючись сказала Марійка.— Більше навіть, ніж ти можеш догадатись.
Обоє якусь мить мовчали. Нарешті Мечик глухо сказав:
— Маріє, можна думати, що це з твого боку справді не... не самопожертва?
— Ну, що ти, їй-право!
— Гаразд, я даю тобі слово, Марійко: ніколи не візьму в руки карти. Переключусь на шахмати. Слово назавжди, розумієш? Тільки... тільки умова...
— Умова?
— Ні, дурниці. Я маю пограти один раз... Востаннє!
— Послухай, навіщо це тобі треба?
— Сказати? Добре, скажу. Один з тих, з ким я часто грав,— шахрай, ну — шулер, такий є термін. Це мені спало на думку тільки оце в лікарні, зовсім недавно. Досі я тільки іноді сумнівався. А тепер згадав деякі факти, і взагалі дещо згадав... ну, проаналізував. І я хочу впіймати його на грі, і ну і той... провчити. Не заспокоюсь, доки не провчу. Ні, ти не бійся, легенько: по ліхтарю під кожне око.
— Чи не занадто багато буде світла, Мечику?
— Ні, якраз за нормою.
— А навіщо тобі з ним зв’язуватися, з тим шахраєм? Та ще з ліхтарями?
— Та він же вважає мене за дурня! Ні, я його розкрию перед усім світом, щоб і інші не ловились до нього на гачок.
У коридорі почулись кроки.
— Йдуть,— сказав Мечик,— побачення скінчилось.
Марійка встала.
— Гаразд. Пам’ятай — ти дав слово! Один раз можна... Тільки щоб без І ліхтарів.
— Єсть! Хоча з приводу ліхтарів за себе не ручуся...
Він несподівано зніяковів і спитав:
— А ти коли ще прийдеш? Ждатиму, Марійко.
* * *
Був вихідний день. Тітка Оля бряжчала посудом, готувала сніданок.
Варя сиділа біля вікна над книжкою, час від часу щось записувала в зошит.
Кімната була сповнена сонячного світла. На паркеті тремтіли золоті плями. Так коливаються водяні лілії у тихому ставку.
Марійка підійшла до дзеркала, постояла, поправила укладені на голові коси. Знову й знову надходив давній, знайомий біль від непоправної втрати. Він уже був безсилий затамувати всі інші живі почуття, але ще ятрив серце, щемів у грудях...
Повернулась до тітки:
— Мені треба піти на пошту. Ви будете вдома?
— Ой ні, Маріє, я теж хочу піти. Мені на півгодини треба в крамницю. А що тобі на пошті? Якщо — марок чи листи здати, давай, я можу...
— Ні, ні, я сама, сама. А якщо вам треба в крамницю, я можу по дорозі...
— Е, ні, ти не знаєш, я сама.
— Я ж буду вдома,— обізвалася Варя.— Ви йдіть.
Марійці хотілось побути на самоті, вона вдяглась і, не чекаючи тітки, вийшла на вулицю. На розі вона сіла в трамвай, який ішов у напрямі до кладовища. Їй не треба було ні на яку пошту, а хотілось відвідати могилу матері. Їздила на кладовище часто, при першій можливості.
Біля залізних кладовищенських воріт бабусі продавали квіти й білий пісок у цеберках.
Марійка йшла алеєю старих осокорів. Від головної алеї відбігали вбік алейки вужчі, які вели в кущі з старими хрестами і надмогильними пам’ятниками.
Євгенію Григорівну було поховано на краю кладовища, біля старої стіни, обвитої хмелем і плющем. У стіні зяяв великий пролом, і крізь нього, мов у вікно, було видно, як зеленіли поля і синіли далекі ліси.
Марійка була приємно вражена: навколо материної могили стояла нова залізна огорожа. Біла фарба ще не встигла висохнути і вилискувала глянцем. Зворушена дівчина обережно відчинила хвіртку, зайшла всередину і сіла на лавочці.
Могила недавно була обкладена дерном, та на ньому вже встигла вирости молода трава, а якийсь скороспілий вівсюжок навіть заколосився.
"Напевне, поставили мамині друзі з інституту,— подумала Марійка, розглядаючи масивну гратчасту огорожу.— Мине тридцять і сорок років, могила осяде, лишиться від неї тільки невеличкий горбок, зарослий степовими травами, а така огорожа, мабуть, усе ще стоятиме".
І Марійка побачила себе. Ось вона через тридцять років приїхала з далекого міста і прийшла відвідати дорогу могилу. Ледве знайшла її. Фарба на гратах давно облупилась, облізла, залізо почорніло, його їсть іржа, хвіртка зірвалася з петлі, та огорожа ще стоїть. Лавочки вже немає, і доведеться сісти просто на густу траву. Навколо ширяють, як і зараз, ластівки, світить сонце, поскрипує старий осокір, десь поблизу співає цвіркун. І вона, Марія Климентівна, вже, може, заслужений професор, сидить і згадує, згадує... Вона думає, коли б її мати захворіла зараз, вона б уже не вмерла, бо її дочка винайшла могутні ліки проти потворної смертельної пухирчатки і ще — проти рака, проти туберкульозу... Смерть відступила! Людина вирвала в неї ще кілька десятків років...
Між огорож і зелених кущів майнула дуже знайома Марійці постать у сірому платті і в такому ж сірому капелюсі.
Ольга Григорівна поспішала до могили з букетом бузку і глечиком. Вона йшла, не помічаючи племінниці.
Марійка сумно усміхнулась: "Ось куди зібралась тітка, а говорила — до крамниці!"
Ольга Григорівна раптом зупинилась:
— Марійка? Ти тут? А говорила ж, що — на пошту...
— Роздумала, тьотю Олю.
Ольга Григорівна глянула на бузок, розправила гілочку.
— Ну і я теж... теж роздумала.
Вона поставила глечик з квітами на могилі і сіла поруч з Марійкою.
— Люблю бузок,— сказала.— Пам’ятаю, ще в гімназії вишукувала в ньому квіточки, які мали п’ятеро пелюстків... Ковтала, було, таку квіточку, на щастя... А от білого бузку чомусь не люблю...
Вона нахилилась, зірвала на могилі якусь травинку, розтерла її і понюхала.
— Дивись ти,— здивувалась,— чебрець! Женечка дуже любила чебрець. І ще, пам’ятаю,— волошки й материнку. Такі собі степові квіти... Дуже любила...