— Факти! — вигукнула Ніна.
— А, будь ласка, ось тобі факт,— продовжувала Жукова.— Пам’ятаєш, тебе якось запитав піонер Лукаш Коровайний — чи правда, що в підручнику неправильно написано, ніби земна куля колись була вогненною? Що ти відповіла? Не забула? Ти крикнула, щоб Лукаш "не молов дурниць" і нічого не слухав, бо в підручнику все правильно. Хлопчик чув десь розмову про нову теорію утворення Землі. Хіба так повинна була відповісти п’ятикласникові вожата, десятикласниця? Але інакше ти відповісти не змогла. Не змогла ж? Бо не читала про нову теорію, відстала! Дрібний факт, кажеш?
— Зате характерний,— зауважив Перегуда.
"Коровайний! — подумала Ніна.— Бешкетник, на якого я махнула рукою! Але випадок такий справді був".
— У мене велика дружба з Коровайним,— сказала Марійка. — Дуже цікавий хлопчина, йому все страшенно кортить знати. А от ніяких піонерських доручень у загоні йому чомусь не дають.
— Тому, що його може цікавити єдине доручення,— роздратовано промовила Ніна,— побити десь вікна!
Ніна сиділа червона, важко дихала. Коли весь комітет одноголосно визнав її роботу незадовільною, дівчина ледве перемогла себе, щоб не піти з кімнати, грюкнувши дверима.
Про Лукаша вона немов угадала. Наступного ж дня він і справді провинився: зламав біля шкільного ганку топольку.
Коробейник з задоволенням повідомила про це Марійку:
— А твій друг Коровайний що сьогодні натворив! Це благотворний вплив твоєї дружби, чи що?
Трохи згодом Ніна була свідком Марійчиної розмови з Коровайним.
— Навіщо ж ти це зробив? — спитала в школяра Марійка.
— Велике діло! — скривився хлопчик.— Тополька! Скільки вона коштує? Карбованець або два. У мене є в копилці гроші — заплачу.
— Хай навіть вона коштує всього гривеник, не в грошах справа. Ти поглузував з людської праці, Лукаше,— говорила Марійка.— Люди посадили зернятко тополі, воно проросло, молодесеньку тополю доглядали, бур’ян навколо неї пололи, підпушували землю. Для чого? Щоб вона прикрашала вулицю нашого рідного міста. Учні з любов’ю посадили її біля ганку. А ти? Ти поглузував з їхнього бажання прикрасити свою школу! Ми мріяли, коли виросте струнка красива тополя, як вона шумітиме густим листям. У спеку тінь від неї лягала б на шкільний ганок. І ти, ти, Лукаше, поглумився і над людською працею, і над нашою хорошою мрією. А ти кажеш — заплатиш. За це грішми не платять. Ех, ти ж!
Ніна слухала з подивом, як Марійка знаходить такі слова. А вона, Ніна, мабуть, й не зуміла б отак поговорити.
Але подив змінився глухим роздратуванням: "Подумаєш, повчає! Цього хулігана словом не проймеш!"
Того дня Ніна поверталася додому разом з піонеркою Олею Козуб, яка жила в будинку поряд.
— Тут і Коровайний — у четвертій квартирі! — повідомила вона вожату.— Тільки я на першому поверсі, а Лукаш — на другому. А ви й не знали, що я живу від вас через дорогу?
Ніна зупинилась. "А чому б не зайти до цього... друга? — подумала вона.— Що собі думає його батько? Розповісти б йому про поведінку хлопця, про топольку, хай би поговорив з ним як слід! Що-що, а напевно залишить сьогодні хлопця без прогулянки. А може й без обіду... Друг!.."
Ніна попрощалася з Олею і зайшла в четверту квартиру. Батько Лукаша нездужав, був сьогодні вдома. Він запросив вожату сідати і уважно вислухав усе, що вона розповіла про його сина.
— На нього вже й учителька колись скаржилася,— сказав він.— Обіцяв виправитись, а от, бачите, знову.
— Де там виправився! — махнула Ніна рукою.— Він став гіршим, ніж був. Бешкетник справжній! І вчиться погано. Одним словом, ви, як батько, маєте вплинути на нього. Знаєте, посуворіше...
Та прийшовши додому, Ніна відчула незрозумілий неспокій. Було тривожно на серці, непривітно. Вона поклала портфель з книжками і, не роздягаючись, сіла в крісло. Що ж таке сталося? Немов не Коровайний, а вона сама — п’ятикласниця, зламала деревце. Звідки це почуття?
"Я зробила правильно,— думає Ніна. — Батькові треба було розповісти. Цей "друг" занадто вже розбуянився".
Вона ловить себе несподівано на цьому слові "друг". І раптом їй спадає на думку: "Ти ж тому й поскаржилась на Лукаша, що він Марійчин друг!"
— Неправда! — вголос думає Ніна, схоплюється й ходить по кімнаті, щоб не чути іншого голосу, який кричить у грудях.
Нарешті вона заспокоюється, скидає шубку. Входить мати, заклопотано оглядає на дочці нове плаття:
— Чи не пом’яла? Гляди ж, щоб часом не капнуло чорнило! Переодягайся, донечко, обід на столі. Яка сьогодні качка з яблуками! Пальчики оближеш!
— А крем є на третє?
Ніна питає про крем, аби щось відповісти матері. А думає про інше. Який справді допитливий Коровайний! Хто йому розповів, що Земля була не гаряча, а холодна? Іншого б це не зацікавило, а він — який! Відразу прибіг, хвилюється: "Як же в підручнику написали неправду?"
Качка була чудова — золота, яблука — запашні, з підсмаженою шкурочкою, як любила Ніна. Та несподівано за дверима почувся знайомий голос Олі Козуб.
— Що сталося?
Ніна вискочила з-за столу. Дівчинка була захекана, бліда від хвилювання.
— Ніно, батько дуже б’є Лукаша! Ой, він так кричить! А нікого з сусідів немає вдома!.. Ой, я так бігла!..
— Куди ж ти? — гукає мати.— Ніно, ти збожеволіла! Вдягнись!
Не попадаючи в рукава, дівчина похапцем накинула шубку й вискочила за Олею.
Знайома четверта квартира. Ніна рвонула двері — вони не замкнуті. В передпокої, в кутку на скриньці, сидить зіщулившись хлопчик. Він сидить спиною до Ніни, але вона відразу ж впізнає його. Хлопчик не повертає голови.
— Лукаше!
Дівчина помічає, що вся його зігнута постать дрібно тремтить.
— Лукаше! — майже кричить Ніна.
Тоді він рвучко повертається до неї. Його очі стрічаються з поглядом вожатої. Ніна здригається — очі хлопчика страшні, вони гарячково палають.
— Ти? — гукнув Лукаш.— Чого ти прийшла? Подивитись? На, дивись! На!
Він раптом зірвав з плечей сорочку. Ніна відсахнулась, зажмурилась: його тіло було в синяках, у темно-червоних смугах. Так, зажмурившись, штовхнула двері в сусідню кімнату.
Батько Лукаша стояв біля вікна, мовчазний і похмурий.
Тримаючись за одвірок, почуваючи, як щось клекоче в горлі, Ніна ледве переступила поріг.