— Він був дуже хороший? — питає дочка. — Ой, я так наївно запитую!
— Був? А, так, так... Був. Страшне слово. Хороший, дочко. Почекай, я тобі купила подарунок. Ану, примірюй!
Євгенія Григорівна подала дочці черевики. Марійка докірливо глянула на матір:
— Ти ж собі хотіла купити! У тебе ж благенькі.
— А наступного місяця куплю й собі. Не все ж одразу. Я давно хотіла купити тобі такі черевики. Ти тільки поглянь які!
Але Марійка дивилась на обличчя матері — воно було невимовно прекрасне, освітлене любов’ю й радістю. Навіть півкола дрібних зморщок біля очей здавались сяючими промінчиками.
— Мамочко, чи всі такі мами, як ти?
У Марійки стояли в очах сльози ніжності й зворушення. Вона взяла материну руку й притулилась до неї щокою.
* * *
Марійка сіла готувати уроки, а Євгенія Григорівна лягла на диван і вкрилася теплою хусткою. Їй раптом стало холодно, по шкірі поповзли мурашки.
"Що зі мною? — подумала.— Чи не схопила я малярії? Адже так було й позавчора..."
Але дочці вона нічого не сказала.
7
У невеликому затишному особняку, в глибині саду, обгородженого цегляною стіною, живе відомий конструктор пасажирських літаків Роман Герасимович Коробейник.
Сьогодні він не їздив на завод і цілий день сидів над кресленнями. Якась важлива деталь захопила його. Він нікого не приймав, виключив телефон і лише раз чи два сам дзвонив у конструкторське бюро.
Іноді він одривався від кальки, і тоді Ніна, яка працювала в сусідній кімнаті, чула важкі повільні кроки. Повернувшись із школи, вона ще не бачила батька: їй хотілося сказати йому кілька слів, та не можна було перебивати його важливу роботу.
Вікно Ніниної кімнати виходило у сад. Надворі пізній вечір, і дівчина, час од часу відриваючись од зошита, вдивляється в чорні стовбури акацій і кленів, ледь освітлених електрикою.
Але не дерева бачить вона в ці хвилини. Перед нею виникають, мов живі, веселі обличчя школярів... Вона була сьогодні в п'ятому класі, де працюватиме піонервожатою. Її оточили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, закидали її запитаннями, на які вона не встигала відповідати. Потім несподівано почувся голосний сміх — сміялася вся гомінка юрба школярів.
Ніна, нічого не розуміючи, розгубилась. Чому сміються? Адже ніхто нічого смішного не сказав...
Вона озирнулась і побачила хлопчика з намальованими крейдою довгими вусами. Очевидно, він корчив за її спиною смішні гримаси.
— Як тебе звуть? — спитала Ніна, але хлопчик, витираючи обома долонями крейду, втік з класу.
— То ж Сухопара! — відповіли за нього школярі таким тоном, наче нічого дивного не було в тому, що робив їхній товариш. Невже їхня нова вожата не знає Сухопари?
Так, Сухопари вона не знала, але не раз чула, що п'ятий клас — найгірший по поведінці.
Ніна сама попросила на комсомольському комітеті, щоб її призначили вожатою загону.
— А ти знаєш,— спитала Жукова,— Юрій Юрійович проти того, щоб десятикласникам давати такі доручення? Що як ти станеш гірше вчитися?
Ніна спалахнула:
— Я? Гірше вчитимусь? А ти теж десятикласниця, а секретар комітету комсомолу!
— Ну, я — незмінний секретар! — засміялась Юля.— І це, правда, не позначається на моєму навчанні.
— Я думаю,— сказала Ніна,— це піде мені лише на користь, як майбутньому педагогові.
— Ну гаразд. Треба тільки порадитися з Юрієм Юрійовичем. Якщо він погодиться...
Юрій Юрійович не заперечував. Потрібний індивідуальний підхід у цій справі, а Коробейник — найкраща учениця в школі, відмінниця, і до того ж сама просить послати її вожатою. Хай попрацює. А в другій половині учбового року можна буде, якщо вона схоче, звільнити її від цієї роботи.
Проте, правду сказати, коли Ніну призначили вожатою в п'ятий клас, вона занепокоїлась:
— А чи справлюсь я в п'ятому? Хіба немає "легшого" загону?
Юля Жукова, насуплюючи й без того кострубаті брови, спитала:
— А який же ти загін вважаєш "легким"? Де нема чого робити? Саме в п'ятому і цікаво буде, і корисно. Там справді треба добре попрацювати, не приховуємо цього від тебе. Зараз у п'ятому немає вожатої — і взагалі кого ж і послати туди, як не тебе?! Звісно, допомагатимемо. Триматимеш зв'язок з класним керівником, у них там Зінаїда Федорівна.
Ніна одного не сказала на комітеті, приховала саме те, що найбільше її турбувало: чи будуть діти слухатися таку смішну, низеньку товстушку? "Що буде, як я стану педагогом? — думала дівчина.— Вже сама постать учительки мусить викликати у школярів повагу. А я буду перекочуватися перед класом від дошки до столу..."
І все-таки розповіла про ці думки Юлі.
— Хто тобі сказав, що ти смішна? — обурилась Жукова.— Смішно те, що говориш такі дурниці! Поважати тебе будуть за твою роботу, а не за зріст. Зумій з перших кроків завоювати собі авторитет, це дуже важливо.
На завтра Ніна призначила піонерський збір. Дівчині хотілось одразу ж зацікавити школярів, щоб робота в загоні була для них радісним святом.
"Можна зробити карту п'ятирічки,— міркує Ніна.— Простягти шнур, вкрутити маленькі кольорові лампочки. Хлопчики люблять возитися з електрикою. Сухопарі треба дати таке піонерське доручення, щоб воно по-справжньому захопило хлопця".
Але що його може захопити?
Згадала, як її в молодших класах цікавив шкільний театр. Що коли б поставити якусь п'єску?
"Електрифікована карта і шкільний театр",— записує Ніна в зошит.
Їй спадає на думку влаштувати вечір, присвячений Крилову, інсценізувати байки. Діти вивчатимуть ролі, шитимуть костюми...
Ніна швидко підняла голову. Їй здалося, що в темне вікно хтось постукав — легенько, кінчиками нігтів. Ні, не здалося. До шибки притулилось усміхнене дівоче обличчя.
— Марійко! — І Ніна вже біжить відчиняти двері.
Марійка входить розчервоніла, з блискучими очима. Скидає просто на стілець пальто й капелюшок.
— Не хотіла стукати,— пояснює вона.— Тато ж твій удома, працює? Не нічого, що я так пізно? Не могла, Ніночко, не могла не прийти! Так захотілось поговорити з тобою...
Ніна любила свою подругу. Все в ній було таким знайомим і милим — і вологі очі, і каштанові важкі коси, укладені на голові короною, і вишневого кольору капелюшок, і звичка раптово замислюватись серед розмови.