— Лідо, ходімо щось скажу.
Вони зайшли в сусідний клас. Зараз тут не було нікого. Шепель здивовано поглядала на хлопця:
— Що за таємниця?
— Ніякої таємниці, Лідо,— сказав похмуро Віктор.— Просто неприємна історія.
— Що таке? — стривожилась дівчина.
— Бачиш, у чому справа... Ти за останній час немов здружилась з Мечиком?
Ліда ледь-ледь почервоніла, скинула окуляри і протерла їх носовою хусточкою.
— А ти що,— знизала вона плечима,— вбачаєш у цьому щось таке... не-комсомольське? Мечик не такий уже поганий хлопець, яким його звикли вважати. А те, що він не комсомолець...
— Не в цьому справа,— з досадою поморщився Віктор.— Може, він і "не такий уже поганий", але й не такий хороший. Я хочу тебе попередити, Лідо, що він базікає в класі... Одним словом, нахваляється, що закохає тебе в себе і... все таке. Ми, звісно, дали йому відсіч, вилаяли. Але зробили висновок, що його залицяння до тебе нещирі. Взагалі — підлість...
Ліда пильно дивилась на товариша, немов намагалась переконатися, що слова Віктора — правда, і водночас чекала, що зараз він усміхнеться і скаже: "Пробач, я пожартував".
Але Віктор одвів очі вбік:
— Отже, май на увазі. На твоєму місці я б... А втім, твоя справа. Тільки... ми не допустимо, щоб він глузував з тебе!
Ліда наче прокинулась і торкнулась його руки.
— Спасибі тобі,— промовила так тихо, що Віктор не почув, а лише здогадався, що саме вона сказала.— Я ніколи не думала... І... йди, Вікторе...
Віктор вийшов з класу і тихо причинив за собою двері.
* * *
У неділю було призначено прогулянку на лижах.
З жартами і сміхом десятикласники вийшли на околицю міста з трамвайного вагона і довгою ланкою потяглися через поле до лісу. Першим ішов Віктор Перегуда, за ним — Мечик Гайдай, Юля Жукова і Марійка, а далі решта учнів. Мороз трохи пощипував щоки. З неба замість снігу падали сухі снігові зірочки, які довго не танули. Марійка йшла легко — здавалось, що вона майже не відштовхується бамбуковими палицями, а пливе серед білого моря снігу. Спортивний костюм не заважав; з-під шерстяної шапочки вибилось волосся. Дихалося легко, привільно.
Ззаду йшла Ліда Шепель. Марійка весь час чула її дихання й вигуки:
— Ні, глянь, я ні на крок не відстаю! А ти бачиш, де Коробейник?
Марійка на ходу озирнулась, побачила за собою розтягнутий ланцюг лижників і аж у хвості впізнала присадкувату постать Ніни. Вона старанно працювала палицями, але з кожною хвилиною відставала все більше й більше.
Мечик ураз розігнався, випередив Віктора і пішов перший цілиною, здіймаючи сніжний пил. Потім він озирнувся і помахав Вікторові рукою.
Ліда була рада, що йде нарівні з іншими. Правда, щоб не відстати, їй доводилось докладати багато зусиль, вона часто робила зайві незграбні рухи, та дівчину тішило, що вона досі жодного разу не впала і йде вслід за такою лижницею, як Марійка.
Ліс швидко наближався. Здалека він здавався синім, а тепер став сизим, з жовтими плямами сухого листя, яке залишилось на дубах.
Віктор наддав ходи, швидше пішла вслід за ним і Жукова. Вона озирнулась, гукнула до Марійки:
— Хто перший до лісу?
"Ну, я тепер відстану",— подумала Ліда і в ту ж хвилину побачила, як Марійка круто завернула лижі вбік.
— Ти що? — гукнула до неї Ліда.
— Ніна ж сама залишиться,— відповіла Марійка і помчала назад, де далеко-далеко в полі чорніла самотня фігурка.
Доки Ліда дивилась услід, її перегнали Вова Мороз, Софа Базилевська, Юра Карпенко і ще кілька учнів. Тоді Шепель знову енергійно рушила далі, намагаючись не відставати.
Вона бачила, як метрів за триста до узлісся спалахнуло завзяте змагання між Мечиком і Віктором. Мечик мчав попереду, але його наздоганяв Віктор. Несподівано наддала ходи й Жукова і стали наближатись до Віктора. Перегуда озирнувся, побачив нового "суперника" і з усіх сил помчав далі.
Метрів за сто від лісу йому пощастило зрівнятися на мить з Мечиком, та той знову рвонувся, зробив останнє зусилля і вискочив на два-три кроки вперед. Так тривало не більше хвилини. Перед самим узліссям Віктор раптом змахнув палицею, в повітрі майнула його постать, знявся сніжний пил — Ліда побачила, що Мечик зупинився, витираючи рукавом лоб, а Віктор уже миготів між стовбурами дерев.
Хтось із лижників зааплодував. Мечик голосно говорив:
— Через отаку канаву плигонув! Класичний стрибок! Якби не ця канава, я прийшов би перший!
Тим часом Марійка повернулась назустріч Ніні. Коробейник повільно, але вперто йшла вперед. Обличчя в неї було червоне, спітніле, дівчина дуже стомилась.
Побачивши Марійку, вона зупинилась:
— Ти чому повернулась?
— До тебе, Ніно. Ти ж лишилася сама в полі.
Ніна пересмикнулась і аж знітилась, немов від удару. Марійка бачила, як кров ще густіше заливала Нінине обличчя.
— А ти... ти прибігла мерщій глянути, як я відстала? Щоб узяти мене на буксир?
— Ніно!..
— Не думай, що я така безпомічна! Допомога твоя мені не потрібна!
Ніна міцно прикусила губу і, відштовхнувшись палицями, з напругою повільно посунула вперед.
Марійці перехопило подих від образи. В серці закипіли біль і гнів.
— Ну, якщо так... Повзи сама!
Не глянувши на подругу, Марійка круто розвернулась і швидко подалась до лісу.
На лісовій галявині вже палахкотіло вогнище. Лижники підсмажували на вогні сало, настромлене на довгі шпички. Вогкий хмиз стріляв на всі боки жаринками, сало закопчувалося, з нього падали у вогонь важкі, чорні краплини жиру.
Мечик простяг Ліді довгу шпичку з підсмаженим шматочком сала:
— Уклінно прошу покуштувати моєї кулінарії.
— Дякую, я вмію й сама.
Ліда байдуже відвернулась і підійшла до Марійки.
— Я тебе чекала. Що Ніна?
Марійка махнула рукою:
— Гедзь її вкусив, не інакше.
— Я хотіла тебе спитати...
Ліда підхопила Марійку під руку й одійшла з нею від товаришів.
— Марійко, мені таке сказав Віктор про Мечика...
Вона переказала дівчині свою розмову з Перегудою.
— Ти не знаєш? — допитувалась.— Чи правда це?
Ліда дуже хвилювалась, ледве не загубила в снігу окулярів.
Марійка обняла подругу за плечі:
— Правда, Лідочко.
— Ну, от... Я так і думала. Навіщо б Віктор таке вигадував. І мені було дуже боляче, Марійко. Кажу це тільки тобі... Навіть коли б він був мені зовсім байдужим, то й тоді... як це гидко!.. Ах, як гидко!