В передпокої пролунав дзвінок. Напевне, це повернулася з роботи сестра, Юрій Юрійович відчинив двері. Перед ним стояла Юля Жукова.
Першої миті вчителеві здалося, що сталася якась біда. "Лукашевич!" — майнула блискавкою думка. Але, вдивившись в обличчя Юлі, він одразу ж заспокоївся.
— Мені дуже соромно,— промовила Юля,— пробачте, Юрію Юрійовичу, що турбую вас навіть у день вашого відпочинку.
Вона, мабуть, приготувала це перше речення по дорозі.
Вчителеві хотілось, щоб Жукова зараз же розповіла все про Лукашевич, проте він насамперед запросив її роздягтись, сам повісив пальто і тільки тоді, коли учениця сіла в його улюблене крісло, прохопився запитанням:
— Чи ви не були часом у нашої юної нареченої?
— Я й прийшла, щоб розказати вам. Можливо, це треба було зробити завтра. Та я не могла чекати до завтрашнього дня...
Юля говорила збуджено, весело. Вона, мабуть, поспішала сюди, розчервонілась, а хвилювання додало їй ще більше рум’янцю.
— Це прекрасно, що ви прийшли саме сьогодні. Кажіть зараз же: успіх?
— Думаю, що так. А от доказів у мене немає ніяких. Я лише відчуваю, що це — успіх, хороший початок. Варя мені нічого не відповіла.
— Вона й не могла вам одразу все сказати.
— Ну, звісно. Вона його любить, Юрію Юрійовичу, свого фотографа. Я знаю, як це буває, як це..
Вона раптом страшенно зніяковіла й замовкла.
— І мені відомо, що ви знаєте, Юлю,— усміхнувся вчитель.— Ви ж обоє, хороші мої,— і ви, і Віктор,— як на долоні. Будьте ж мужньою,— пожартував,— сміливо дивіться фактам у вічі.
— У нас... у мене з ним дружба.
— Так, так, Юлю! Велике почуття! Послухайте мене: живіть почуттями великими, бійтеся всього дріб’язкового. Як це принижує людську гідність! А от у того фотографа, думаю, якісь розрахуночки, комерція. Я ніколи його не бачив, а уявляю напомаджений чуб, акуратненький проділ, манікюр. За цим, знаєте — нуль, пустота.
Юрій Юрійович ураз споважнів:
— А все ж таки вона якось мусила відповісти, якось реагувала?
— Варя? Вона заплакала. І так тихо, як дитина.
— Юлю, це й була відповідь! Це була справжня відповідь! Чому ж ви відразу не сказали мені про це?
Жукова знизала плечима:
— Вона просто заплакала.
— Заплакала, бо сприйняла ваші слова. Вагається. Думатиме. До серця дійшло. А що ви гадаєте робити далі? Не думайте, що вже відвоювали Лукашевич. Це тільки початок. Перукар її так собі, без боротьби, не віддасть.
— Фотограф, Юрію Юрійовичу. Я вам ще не сказала... Лукашевич чудово співає, у неї прекрасний голос.
Учитель розвів руками:
— Оце справді — не сказали про найважливіше!
Жукова глянула здивованими очима:
— Найважливіше?
Тоді вчитель тихо, але виразно промовив:
— А ви добре подумайте, чому я так сказав. Ви зрозумієте.
* * *
На газовій плиті щось страшенно шкварчало, сичало, в кухні метались розчервонілі "три грації". Марійка збилася з ніг. До вечері лишалось якихось дві години, а ще далеко не все готове. Хотілося, щоб до приходу гостей уже було накрито стіл.
Юля умлівала над морозивом — воно чомусь дуже повільно стигло. Ніна спритно різала кружальцями ковбасу, краяла сир, відкривала коробочки з сардинами і шпротами, нарешті, подряпала до крові пальця й пішла до Євгенії Григорівни по йод. Але цієї хвилини продеренчав дзвінок у передпокої, і Ніна, зриваючи з себе на ходу фартух, побігла відчиняти. За нею вийшла і Євгенія Григорівна.
Прийшли перші гості — Вітя Перегуда і Вова Мороз. Вони чемно привітали хазяйку з днем народження і тут же вручили їй свої подарунки — кришталеву вазочку й невеличкий натюрморт олійними фарбами: на тарілці яблука й виноградне гроно.
Картину малював сам Вова Мороз. Це був хлопець з неслухняним волоссям, з опуклим лобом і широким носом, наче він розплющив його об шибку. В школі Мороз давно здобув славу художника і мріяв наступного року піти вчитися в художній інститут.
Ніна ойкнула:
— Вово! Яблука живі! Живісінькі! Чудесний натюрморт, Вовко! Євгеніє Григорівно, де ви повісите цю картину? Ходімте! Треба на найвиднішому місці. Біля дзеркала, добре?
Вискочила з кімнати й Марійка з консервною банкою в руках.
— Чого ви тут стали? — гукнула вона.— Мамочко, Ніно, запрошуй!
Вова й Віктор скинули пальта і, незграбно, підштовхуючи один одного, зайшли до вітальні.
Після цього дзвінок деренчав уже раз у раз. Прийшли дві подруги Євгенії Григорівни з інституту генетики, прийшов також товариш її по роботі, з яким вона проводила досліди над кущистою пшеницею.
Марійка чекала Юрія Юрійовича. Чекали його і Ніна та Юля. У кожної з них було про що поговорити з своїм учителем.
До восьмої години, коли вирішили сідати за стіл, лишалось десять хвилин, а вчителя ще не було.
— Мамо, невже він не прийде? — розчаровано промовила Марійка.— Може, в нього справді якесь несподіване засідання або нарада. Адже він — депутат районної Ради, у нього, крім школи, ще стільки громадської роботи. От передчуваю, що не прийде.
Вона постояла біля вікна, глянула на вулицю і задумливо пішла до вітальні. Вітя розповідав Юлі й Ніні, як зустрів по дорозі Мечика.
"Ви куди?",— питає. "На вечірку",— кажу. Він аж підскочив: — "На яку вечірку? До кого? Щасливі! А я не знаю, куди себе сьогодні приткнути. Візьміть і мене, хлопці!" — "Тебе ж,— кажу,— не запрошували". А він: "Нічого, Марійка не вижене!"
— От нахаба! — враз спалахнула Ніна.— Ну хай би, хай би прийшов! Я б йому!
— Не знаю,— кажу,— чи ти там бажаний гість, Мечику.
— А він що?
— Обурився страшенно. Вважає, що його скрізь повинні приймати з розкритими обіймами.
Всі милувалися картиною Вови Мороза.
— Це з натури? — спитала Євгенія Григорівна,— Впізнаю боровинку.
Нарешті прийшов Юрій Юрійович. Веселою юрбою вибігли стрічати його в передпокій. Учитель приніс букет живих квітів.
Юля й Марійка допомогли йому скинути пальто, він увійшов до вітальні, потираючи з холоду руки, свіжий, гладенько поголений, з підстриженою борідкою.
— Зліт молоді! — весело вигукнув він.— І все давні знайомі: Вова, Віктор, не кажучи вже про наших комсомолок— майбутніх астрономів, письменниць...
Потім він узяв за руку Марійку і, як маленьку, підвів до Євгенії Григорівни.
— Ваша дочка останнім часом робить успіхи, які нас дуже радують,— сказав він.— Так, так, Марійка починає входити в коло відмінниць. Вітаю вас!