— Гаразд,— сказала вчителька.— Всі вивчили. Я рада за вас.
Встала Юля Жукова:
— Надіє Пилипівно, а в нас за такої умови не розведуться ледарі? Це, виходить, і двійок тепер ні в кого не буде?
— Розумію вас,— серйозно промовила вчителька.— Але я враховую, що це — де-ся-тий клас, випускний, люди ви — свідомі. І потім — той, хто не вивчить сьогодні, повинен буде відповісти мені водночас і нове завдання, й минуле. І, нарешті, вивчити урок можна по-різному: на п’ятірку і на трійку. А декому лише може здатися, що він вивчив...
Першою вона викликала Марію Поліщук. "Так і знала, наче передчуття якесь було",— майнула в дівчини думка.
Марійка сама потай дивувалась, з яким піднесенням вийшла відповідати урок. Вона відчула гостру потребу висловитися перед усім класом, розповісти все те, про що дізналася сьогодні вранці, сидячи над книжками. І коли б хтось сказав Марійці, що її піднесення — всього лише від упевненості в собі, бо вивчила урок, добре впоралася з домашнім завданням, то учениця, мабуть, запротестувала б. Хіба можна було назвати домашнім завданим чи звичайним уроком ту глибоку й напружену роботу, яку вона виконала?
Надія Пилипівна сіла за стіл, підперла підборіддя кулаками і приготувалася слухати. Та вже незабаром вона зацікавлено повернула до Марійки голову, брови піднялись від приємної несподіванки. Так ще їй ніхто в цьому класі не відповідав. Учителька одразу відчула, що учениця не тільки блискуче засвоїла урок. Ні, вона розповідала не мовою підручника, а власними схвильованими словами про те, що, мабуть, передумала сама, що вичитала з інших книжок, і немов живий вимальовувався з її розповіді повний очарування образ письменниці — мужньої жінки, борця...
Коли Марійка заговорила про те, як уявляла собі письменниця щастя людини, Надія Пилипівна встала і, вся просвітлівши, наче помолоділа, радісно продовжувала слухати ученицю. А Марійка пристрасно говорила про "Напис на руїні", про "Осінню казку", про світлу ідею "Лісової пісні", як Мавка на березі сонного озера вперто шукала стежку до щастя...
Клас якось дивно притих. Марія Поліщук, звичайна десятикласниця, яка нічим не відрізнялась од інших учнів, раптом переступила якусь невидиму рису і немов виросла на цілу голову. І це було тим дивніше, що вона відповідала всього лише звичайний урок!
Марійка відчувала цю напружену увагу. Вона глянула на клас, і їй впало в очі зацікавлене біляве обличчя Ніни.
Стиснувши губи, суворо звівши брови, слухала Юля Жукова. Навіть Мечик Гайдай, який більше цікавився танцями й модними галстуками, ніж українською літературою, теж уважно слухав.
Надія Пилипівна з жалем глянула на годинник і неохоче спинила ученицю: хотілося вислухати її до кінця. Та треба ж викликати ще й інших.
— Ви дуже добре відповідали, Поліщук,— сказала вчителька.— Я рада за вас.
Вона взяла ручку й схилилась над журналом. Потім глянула на клас, усміхнулась:
— П’ятірку вам, Поліщук, ставлю особливу. Вона не схожа на інші. Ви тут не просто урок відповіли, а прочитали пристрасну доповідь. І в моїй уяві ніяк не пов’язується з сьогоднішньою п’ятіркою ваша минула трійка.
Надія Пилипівна пройшлась по класу і зупинилась біля парти, де сиділа Ліда Шепель.
— Минулого разу я вас викликала,— звернулась вона до неї, — хочу й сьогодні послухати. Прошу.
Шепель, не кваплячись, встала — висока, в чорному платті,— і для чогось скинула окуляри. Примруживши короткозорі очі, збентежено дивилась на вчительку.
Ніхто не знав, яка буря вирувала цієї хвилини в серці учениці. Шепель була певна, що коли її минулого разу викликали, то сьогодні можна бути цілком спокійною — не спитають. І тому вона тільки один раз прочитала і то не зовсім уважно. Почувала, що нічого не зможе відповісти.
— Надіє Пилипівно,— промовила вона,— я вирішила скористатися з вашого... з вашого запитання... Я сьогодні, на жаль, не зовсім добре вивчила урок.
Вчителька підняла здивовано брови:
— Чи не занадто пізно ви, Шепель, вирішили відповісти на моє запитання?
У класі прокотився легенький смішок.
— До того ж мені не все ясно,— провадила далі вчителька.— Що, наприклад, означає "не зовсім добре"? Ви не знаєте урок на п’ятірку чи зовсім не вивчили?
Шепель зам’ялась:
— Не вивчила.
— Сідайте,— промовила Надія Пилипівна.— Вірю вам. Я хоч і викликала вас минулого разу, але ваш розрахунок, як бачите, був не зовсім точний.
Вона глянула на Жукову.
— А ви турбувалися, що в нас тепер не буде двійок!
У класі знову вітерцем майнув смішок.
Юля Жукова ураз насторожено насупилась: учителька викликала Варю Лукашевич.
З того часу як Юля з Віктором їздили до Варі й не застали її вдома, минуло всього три дні. Лукашевич так і лишилася для Жукової загадкою. Юля почувала, що ця дівчина починає її нервувати.
"Ще цього не вистачало! — сердилась на себе Юля.— Інших повчаю, щоб були витриманими й володіли собою, а в самої увірвався терпець!"
Вона стежила, як Лукашевич тихо вийшла з-за парти і, намагаючись ні з ким не стрічатись очима, дивилась кудись поверх голів у протилежну стіну. Відповідала вона тихим голосом, так що вчителька змушена була попросити говорити голосніше. Урок Лукашевич знала слабенько і, відповідаючи, кілька разів з сумом поглянула на своє затишне місце в кутку. Відчуття задоволення майнуло на її вродливому личку, коли, нарешті, вчителька дозволила їй сісти.
Тут і стався випадок, зовсім дрібний випадок, який, проте, здивував увесь клас, а найбільше Жукову, бо все, що стосувалося Варі, викликало зараз у секретаря комсомольського комітету підвищену цікавість.
Йдучи на своє місце, Лукашевич вийняла з кишені хусточку, і раптом на підлогу посипалось багато фотографічних карток — ціла пачка.
Страшенно зніяковівши, дівчина кинулась їх збирати, їй допомогли учениці з ближчих парт. Усе сталося дуже швидко, і за хвилину Варя, червона, як квітка, вже сиділа на своєму місці. Проте багато учнів устигли побачити, що на всіх картках була сфотографована Варя Лукашевич у різних місцях і в різних позах.
Після уроку Юля підійшла до неї.
— Я не знала, що ти так любиш фотографуватися!
Варя підняла темно-сині очі, знову густо почервоніла.