Марійка стояла мовчки, як прибита.
— І це... все? — прошепотіла вона.— Що ж ти... що ж ти тепер робитимеш?..
Хлопець удавано засміявся.
— Не бійся, у шулери не піду. Не плач. Знайду без вас дорогу. Не всім же професорами бути...
Різноманітні почуття боролися в серці дівчини. Марійка відчувала і глибоку тугу, і біль, і образу, і водночас здіймалася гордість — невже вона все це має покірно вислухати, принижено повернутись і вийти?
І гордість перемогла все — і тугу, і біль. Марійка знайшла в собі сили спокійно, із зневажливими нотками в голосі відповісти:
— Плакати за тобою не збираюсь. Надто багато честі. І якщо для тебе товариські почуття — гра, то ти не вартий доброго слова. Я просто помилялася в тобі. Прощай!
Вона круто повернулась і вийшла, зачинивши за собою двері.
На східцях прислухалась на мить — чи не кличе її Мечик? Ні, тихо.
Тоді швидкими кроками вийшла на вулицю.
За рогом зупинилась, бо треба було пригадати щось дуже важливе. "Ага, так, надто багато честі... Я просто помилилася в тобі..."
А серце говорило зовсім інше, і треба було не думати про це, зовсім не думати про це, щоб примусити його мовчати.
Тільки це дуже важко — не думати, коли ще так виразно лунає голос Мечика і коли всією істотою ще там, із ним...
На Марійчин рукав сіла пушинка, білий зонтик кульбаби, яка, мабуть, росла десь поблизу за парканом. Марійка дунула, і зонтик знявся, поплив угору, його підхопила повітряна хвилька, він здіймався все вище, кидався то в один бік, то в другий...
"Мечик отак... поплив від мене..." — подумала Марійка і враз сама на себе розсердилась:
"Яка дурниця! Ну-ну, нюні розпусти! Гляди, ще й сама станеш, отакою пушинкою в житті, з ласки вітру шукатимеш свого кульбабиного щастя. Ні, ніколи! Це так страшно!"
Вона швидко пішла до трамвайної зупинки.
А Мечик у цей час нерухомо стояв посеред кімнати. Він немов пильно до чогось прислухався. Раптом йому здалося, що дівчина не пішла, що вона причаїлась за дверима. Він прожогом кинувся в коридор. Марійки не було.
— Ну й гаразд! — вголос промовив Мечик.— Ну й нехай!
Він повернувся й тихо поплентався в кімнату.
* * *
Закінчився останній екзамен, та напружений і піднесений настрій, яким жила в ці дні вся школа, не розвіявся. Навпаки, попереду ще був випускний вечір, вручення атестатів і медалей, прощання з учителями, з подругами і товаришами.
Треба було виходити на іншу дорогу, назавжди залишивши за собою шкільний поріг.
Марійка повільно йшла довгим шкільним коридором.
"Ось і все! — билася радісна і водночас сумна думка.— Все! Прощай, школо!"
З ніжним смутком дивилась тепер дівчина на такі знайомі фікуси в діжках під стінами, на стінгазети з кольоровими заголовками, намальовані дитячими руками карикатури. Ось у кутку вікно з широчезним підвіконням. Як зручно було сидіти на підвіконні з подругами, обговорюючи на перерві якусь шкільну подію!
Шкільні події, уроки, вчителі, світле дитинство — прощайте!
Як усі чекали цього дня, чекали закінчення школи! Чому ж так щемить серце, чому зворушливий тихий смуток набігає легкою хмаркою?
Жаль чудесних шкільних років, вони не повторяться ніколи. Не повернеться дитинство — відшуміло воно, відлетіло, як пташина зграйка. Прийшла юність — теж чудесна, теж крилата, а все ж таки чомусь жаль того, що минуло назавжди.
Попереду — інститут, лекції, нові подруги, нове життя. Яке воно буде?
Назустріч іде коридором Саша Нестеренко. Довгий чорний вихор спадає йому на смуглявий лоб, затуляє очі, і він звичним рухом голови відкидає його назад. Нестеренко сьогодні відповів на екзамені першим, уже встиг побувати вдома і знову повернувся в школу.
— Марійка! — зрадів він і зніяковів водночас.— Ну як там? Ніхто не зрізався?
Він замовк, озирнувся навколо, погляд його пробіг по стінних газетах.
— Не віриться, Марійко, що все скінчилось, що ти вже не учень. Дивне почуття — ніколи ще не доводилось закінчувати школу. Правда! З незвички ходжу, не знаю, де себе діти. Я тобі не заважаю?
Вони зупинились біля вікна, і Марійка ахнула: на тлі передвечірнього неба, наче впаяне в голубе повітря, високо підносилось ажурне сплетіння підйомного крана. Повільно оберталась стріла, прокреслюючи в чистому небі чітку лінію. Десь на шостому чи на сьомому поверсі безперервно працювали муляри. Вони здавалися ляльковими чоловічками...
— Та цього ж будинку ще місяць тому не було! — скрикнула Марійка.— Пам’ятаю, як розбирали дерев’яний двоповерховий будиночок. Це, виходить, на його місці... Сашо, ти тільки глянь! Ну, глянь!
Не помічаючи, що вчепилася хлопцеві в рукав, Марійка захоплено припала до шибки.
— А ми ось що зробимо! — І Нестеренко розчинив вікно навстіж. Дмухнув вітрець і заворушив волосся. Долинув розмірений гул вулиці, гуркіт лебідки, торохтіння транспортера на будівництві, сигнали грузовиків.
— Між іншим, це буде новий корпус медінституту,— сказав Нестеренко.
— Ах, так! — Марійка обернулась і подивилась на хлопця,— Ти ж, здається, теж в медінститут? Чи не помилилась?
— Та ні, абсолютно точно. Давно вже вирішив. А ти не роздумала?
Марійка ще раз глянула на Нестеренка. Досі він нічим не привертав її уваги. Звичайний хлопчина, несміливий з дівчатами, захоплювався природознавством, біологією, вчився на четвірки. П’ятірки й трійки були в нього рідкими гостями. Дівчині згадалось, як кілька разів Саша одержував зауваження від учителів за те, що читав на уроці "сторонні" книги.
— Отже...— промовила Марійка...— Отже, можливо, нам доведеться разом учитися в інституті?
— Дуже можливо,— усміхнувся він. І враз заговорив серйозно і пристрасно, немов зрадів, що має змогу висловити свої заповітні думки.— Бачиш, Маріє, я думаю, що при комунізмі має змінитися не тільки психологія людини, а й її тіло, весь організм. Людина повинна раз і назавжди забути, що таке інфекційна хвороба. Профілактика досягне таких вершин, що інфекційне захворювання стане поодиноким випадком. При комунізмі лікарі не лікуватимуть, а займатимуться профілактикою, будуть добивати останніх бацил на землі. Феноменально, правда? У профілактики просто приголомшливе майбутнє, слово честі! Я перечитав про це десятки книжок!