Марійка писала, не відриваючись од роботи. Тільки час від часу вона піднімала голову і занепокоєно поглядала на Варю. Що в неї? Як її твір?
Проте Варя зосереджено писала, мабуть, усіма думками заглибившись у роботу. "Ну й гаразд, усе добре, даремно вона так хвилювалася",— з ніжністю думала Марійка про подругу.
Клас потроху порожнів. Учні здавали роботи й виходили.
Одною з перших закінчила роботу Ніна, трохи згодом подала і Юля Жукова. Виходячи з класу, вона озирнулась і непомітно кивнула Марійці: кінчай, мовляв, швидше!
Але Марійка не поспішала. Робота була майже написана, лишилось тільки придумати закінчення.
"І сьогодні на екзамені на атестат зрілості я з хвилюванням обрала тему "Я буду старатись достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить", бо вона висловлює заповітне бажання кожної дівчини і юнака нашої країни. Спасибі тобі, мудра партіє! Спасибі тобі, народе мій! За все спасибі: за нашу сонячну юність, за любов і ласку, за відкриті перед нами світлі дороги, за те, що, тримаючи в руці "молоткастий" радянський паспорт, ми можемо з гордістю повторити слова великого поета:
Читайте,
завидуйте,
я —
громадянин
Радянського Союзу".
Марійка ще раз переглянула чернетку, переписала твір начисто і, підійшовши до столу, хотіла покласти зошит, але Олег Денисович узяв його з Марійчиних рук. Він з усмішкою кивнув учениці, немов привітав із закінченням роботи, і тут же, розгорнувши зошита, почав уважно читати.
Марійка вийшла з класу. В коридорі, біля вікна, розмовляли учні, які теж уже закінчили роботу. Назустріч з жартівливими оплесками кинулись Юля і Ніна. Вони засипали Марійку запитаннями — яку обрала тему, з чого почала, як написала.
— Ти, Маріє, подала роботу останньою з нашої трійки,— сказала Ніна,— а написала, мабуть, найкраще. Я поспішила трохи, треба було ще посидіти. Тільки ж дивлюсь — година залишилась. Ну, що, думаю, як не встигну закінчити? А тут ще, мов на зло, забула використати цитату Бєлінського. Пам’ятаєш? "Завидуєм внукам и правнукам нашим, которым суждено видеть Россию в 1940-м году, стоящую во главе образованного мира, дающую законы и науке и искусству и принимающую благоговейную дань уважения от всего просвещенного человечества..." Оце — прозорливість! Оце — віра в свій народ!
— Як ти закінчила? —— спитала Марійка.
— А знаєш як? Ми, радянська молодь, і є, мовляв, та молода парость, до якої звертається Пушкін: "Здрастуй, плем’я незнане, молоде!" І, вступаючи в нове життя, ми клянемося "достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить". Ось у такому плані.
— А я взяла другу тему,— похвалилась Юля,— і найбільше сказала про образ самого Миколи Островського. Як ви думаєте, не ухилилась я від основного?
В цей час із класу вийшла Варя Лукашевич. Ще здалека вона усміхнулась подругам своєю ясною усмішкою, і Марійка з радістю зрозуміла, що Варя написала твір добре.
— Я ж казала тобі, Варюшо! — кинулась вона до подруги.— Все гаразд, правда? Ти задоволена?
— Мені просто пощастило,— збуджено розповідала Варя.— Тема про героїв моєї любимої книжки...
42
Уночі над містом пройшов дощ. Крізь сон Марійка чула, як шуміла в ринвах вода, як важкі краплини стукали у вікно.
Це був благодатний дощ першої половини червня, після якого ще густішим стає листя на липах і кленах, ще буйніше росте трава і починають наливатися соком перші ягоди.
Коли Марійка з Варею вийшли вранці на вулицю, тротуар вигравав срібними полисками, і кожна найменша калюжка парувала. З густих каштанових крон ще зривалися важкі краплини, зривалися часто, одна за одною, і здалека здавалося, що вся крона прикрашена кришталевими намистинами.
Все було вимите до глянцю — і плитки мостової, і лаковані машини, і небо над хаосом дахів. На розі вулиці продавали троянди, і на їхніх свіжих пелюстках теж тремтіли прозорі краплі.
У Марійки був той особливий, радісний і водночас тривожний настрій, передчуття ще невідомого щастя, коли дівчина дивиться на все навколишнє закоханими очима, і коли свою юність відчуваєш, як нестримний високий політ.
Уже третій день, як вийшов з лікарні Мечик, і сьогодні Марійка обов’язково повинна його побачити. Вона піде до нього зразу ж після екзамену. З хвилюванням думала про це наступне побачення. Таємною радістю було відчувати, як зріє в серці щось невидиме, безмірно хороше, тепле, як заповнює воно всю істоту, як рветься з грудей піснею, ласкою і породжує то ніжний смуток, то незрозуміле піднесення.
— Варюшо, давай купимо троянди!
Марійка підходить до столика і вибирає у відрі найкращі квіти. Одну троянду вона пришпилює собі до грудей, другу дає Варі.
— Варенько, ти сьогодні просто надзвичайна! В тебе закохаються всі наші хлопці!
Марійці хочеться обняти її й поцілувати — яка ж вона хороша, приваблива і ніжна! Варя з усмішкою поглядає на подругу — давно вже не було в Марійки такого настрою.
— Що в тебе сьогодні за неприродне захоплення?
Марійка голосно сміється:
— Чому — неприродне? По-моєму — зовсім людське, нормальне відчуття червневого ранку. Навіть наперекір набридлим екзаменам, яким, здається, не буде кінця!
— Мені вони ще більше набридли,— зітхає Варя.
— Шипи на троянді,— констатує Марійка з таким виглядом, що не можна зрозуміти, чи це стосується до екзаменів, чи до справжніх шипів.
— А як ти думаєш,— питає Варя,— хтось із наших користується шпаргалками?
— Чому ти раптом про це? Думаєш — усі святі? Базилевська, здається, не вилазить із шпаргалок. Та я сама якось хотіла принести шпаргалку на письмову з геометрії. Не віриш? Ха-ха, я в твоїй уяві в такому, знаєш, сяючому ореолі відмінниці! Правда ж? А про шпаргалку думала серйозно. На всякий випадок. І просто забула її захопити. Добре, що така задача трапилась, я її враз розкусила.
— А мені й не сказала!
— Я тебе оберігаю від поганих прикладів.
— Ні, я боюся,— призналась Варя.— Немає в мене сміливості. Впіймаєшся — умерти можна від сорому.
Їх наздогнала Ніна Коробейник.
— Дівчата, ура, ура, лишилось тільки два екзамени!
— Сьогоднішнього не будемо рахувати,— зауважила Марійка.
— Правильно, і тоді лишається всього один, останній!
— Ох,— зітхнула Варя,— і заздрю ж я вам, відмінницям!