Я зрадів: хай собі їде, я вже накатався на тракторі! Поки вони з дядьком обернуться туди й назад, я встигну збігати на майданчик, де кладуть солому на сітку.
Та Захар Іванович ніби й не чує, про що там вигукує Кібчик. Він широкою долонею витирає піт, який промиває доріжки йому на запилених щоках, і діловито вмикає швидкість.
Наш тракторець рушає.
— Дядьку Захаре! Я тільки раз! Я вмію відчіпляти дріт, ви самі побачите!
— Що ти хочеш? — раптом висовується дядько з кабіни і так суворо й холодно дивиться на. Кібчика, що той на якусь мить примовкає.— Що ти хочеш? — грізно перепитує дядько.— Це тобі не балаган, не цирк, а робота! Ясно? Іди на гілках чіпляйся!
Кібчик заморгав очима, і я побачив: він побілів, він просто розгубився! А дядькові досить було і цієї короткої його розгубленості (значить, заговорила совість!). Він одразу й пожалів хлопця.
— Ладно, сідай уже, — сказав суворо.— Тільки дивись, без фокусів, у мене недовга розмова!
Кібчик стрибнув на раму, він аж затрусився від радості. Він вчепився руками за кабіну, киває дядькові: "Газуйте! Швидше! З вітерцем!"
Я теж не стою на місці. Зриваюсь і біжу до подавальниць, щоб встигнути.
І я встиг. Якраз жінки нагромадили нову сітку соломи. Зачепили трос. Тепер, я знаю, хтось із тих, що стоїть на скирті, махне рукою Захару Івановичу: "Обережно! Поїхали". І зашелестить в соломі, почне потихеньку бігти, вирівнюватись трос.
Бігом чіпляюсь за сітку. Жінки не відганяють мене, знають — це свій, помічник на жнивах. Хай прокатається, заслужив. Хтось навіть ляскає мене ззаду по штанцях, сміється: держись! І я впираюсь ногами в дерев’яну перекладину. Чую: повзе, натягується дріт. От він шарпнув сітку і — потяг! Потяг її по землі, а потім нагору, на скирту, поволік її крутою, виритою в соломі траншеєю. Тут ще спекотніше, сонце обливає мене жаром, і я держусь за сітку, підіймаюсь все вище й вище.
Мене тягне вгору, і я бачу, як піді мною опускається степ, як все далі стелиться дорога і лісосмуга, як широко розступаються пшеничні лани. Вже згори, з неба бачу маленькі комбайни, вони в золотих ореолах куряви, а он машини, трактори, підбирачі — біжать, снують на квадратних латках стерні.
Я вже пливу немовби в самому небі, мені аж дух забиває від тієї високості. Під ногами шарудить солома, а попереду блищить, подзвонює натягнутий трос. Мені здається: зараз дядько Захар піддасть газу і зірве з місця всю скирту, потягне цю високу гору соломи хтозна-куди. На весь степ буде диво: рушить і посуне за трактором величезний солом’яний лінкор, на якому стоять скиртоправи з вилами, сітка з соломою, а на сітці — я, Льонька.
Ми вже виїхали на верхівку скирти. Мені чомусь подумалось: раптом наш "Білорусик" шарпне, перетягне трішки далі, і я прямо з скирти... в оберемках соломи... метрів двадцять униз... Страшнувато стає, проте їду, не тікаю, знаю, що скиртувальники не пропустять сітку далі за себе.
—Агей-е-ей! — лунають міцні, напружені чоловічі голоси.
Трос завмирає.
Я відскакую вбік. Мені гукають:
— Ану, Льоню, розв’яжи сітку!
Видно, Захар Іванович уже здав назад, трос послабився, і я легко зняв з гачка верхній повідок, який оперізував сітку.
Купа соломи розвалилася. Я стрибнув на неї, солома аж пашить від сонця, вона гаряча і б’є в ніздрі сухим гіркуватим духом стебла. Качаюсь в соломі, руками й ногами розгрібаю її, а скиртувальники сміються з мене: вони бачать, що я сп’янів від пахощів сонця.
Вони беруться за роботу, втоптують, вкладають солому, а я перекинувся через голову і відповз трохи вбік, щоб не заважати їм.
Став над краєм скирти, оглянувся.
Мамо рідна, куди я забрався! Оце висота! Видно звідси наше село,— і не село, а білі дрібненькі коробочки хат. Видно ставок, греблю, білу башту насосної станції, тоненьку нитку дороги, що веде в Першотравенку до нашої школи. І степ видно навкруги— до самого, здається, Чорного моря! Тут, їй-право, відчуваєш себе птицею, яка сидить на вершині скелі: тільки розкинь руки і полетиш, і з висоти оглядатимеш світ — весь, скільки сягає око.
Я б ще дивився на село й степи, та хочеться і вниз покотитися, ось так — калачиком, через голову, по тому глибокому сліду, який вигребла сітка. І я спочатку поїхав з гори на штанях, а тоді сторч головою. Це просто блаженство — падати й пірнати в пухку солому, зробити собі кубло або лягати зверху, по-королівському розкинувши руки й ноги, а тоді знов — лицем у солом’яну пахощ!
...Я біжу до трактора. Дядько Захар — він виглядає з кабіни— витирає піт і злегка пересміхається:
— Ну що? Побував на небі?
— Побував! — відказую, задихавшись.— Ох, і далеко видно! До самого Єгипту!
— Вилазь до нас,— говорить дядько Захар.— А ти, Кібчик, посунься, дай товаришеві місце.
По голосу чую: помирились вони. Мабуть, дуже старався Кібчик, бо дядько вже м’якше поглядає на нього.
Я вмощуюсь коло Кібчика. Захар Іванович пригладжує невеликі чорні вуса і повагом звертається до нас обох:
— М-да... От восени ви почимчикуєте в школу. А дорога степом, степом стелиться, і рівно кругом, як на долоні. Глянете ви з дороги: стоять на рівнині золоті гори — одна, друга, третя. Хтось чужий спитає: "Що то за гори, хлопці?" А ви скажете: "То скирти пшеничної соломи".— "Хто ж їх такі високі вивершив?" А ви скажете: "Наші колгоспники. І ми з дядьком Захаром". Правильно я говорю?
— Правильно! — засміялися ми з Кібчиком.
— Ну що ж, поїхали! Зачепи, Льоню, трос.
Ми тепер втрьох сидимо в кабіні.
Від’їжджаємо, а за нами біжить, струною натягується дріт, і виростає край шляху висока, золота від сонця, духмяна гора соломи.