— Чому ти так вирішив?
— Та в неї ж природний артистизм! Я багато спостерігав за нею, і мені здається, що вона постійно грає, причому так пере* втілюється в образ, що ніби й справді стає тою особою, чию роль грає. Коли ж вона втомлюється або ж коли це нікого не зворушує, придумує собі якусь іншу роль.
— Це таки правда...
— Ось тому я й кажу: її шлях — у кіно...
Офіціантка принесла дві порції морських черепашок.
— Нам ще пляшечку божолезького, Леонтіно. Мій друг каже, що воно чудове.— Потім до Боба: — Отже, Оділія в Парижі?
— Повинна бути тут. Так написала у своєму листі... Сповістила мене, що хоче зникнути назавжди. Тепер от розшукую людей, котрих знала в Парижі. Може, зустрічалася з кимось у ці дні...
— І які результати?
— Поки що ніяких. Завтра звернусь до поліції...
— Гадаєш, справа така серйозна?
— Ти ж сам щойно сказав: якщо вона обрала якусь роль, То грає її по-справжньому...
— Бідолашна дівчинка...
Якщо Оділія ще не здійснила свого задуму, то вона не могла залишатися у чотирьох стінах готельної кімнати. Обов'язково мала вийти в місто, швидше всього — увечері. Оділія ніколи не ходила до кав'ярень на Єлісейських Полях — вони для снобів. Монмартр принаджував лише простодушних туристів. Немає нічого кращого за Лівий берег і особливо за бульвар Сен-Жер-мен-де-Пре. Отож Боб почав прочісувати всі кубельця в цьому районі. Скрізь гамірно, накурено і була така тіснява, що парочки не танцювали, а лиш похитувалися на місці під оглушливу музику.
У кожному барі Боб, лиш для годиться, замовляв що-небудь випити й уважно розглядався довкола, сподіваючись побачити сестру. Щоразу витягав з кишені її фотографію:
— Ця дівчина не з'являлась у вас останнім часом?
І скрізь йому відповідали одне й те саме:
— Ні, це фото мені нічого не промовляє. Знаєте, у нас щодня так багато клієнтів...
Вечоріло, і Боб уже втрачав будь-яку надію, хотілося спати. "Ще в один загляну — і край..." І так повторювалося багато разів...
Останній підвальчик був дуже брудний, серед клієнтів — здебільшого патлаті хіппі, між столиками манірно походжала нечупарна співачка, супроводжувана гітаристом з масним волоссям. Слідів Оділії й тут не було. Боб вже збирався піти. Та Коли виходив, до нього звернувся бармен, здоровенний чолов'яга з пишними вусами:
— Рому?
Боб затримався біля стойки, на якій негайно з'явилася пляшка рому.
— Знаєте, мосьє, ця співачка у нас не працює. В нас будь-хто з клієнтів може виконати якийсь номер. І якщо виходить не** Погано, то я наливаю йому безкоштовно склянку вина. Є такі, хто лиш заради цього сюди приходить...
Глянувши на Боба, поцікавився:
-— А ви, мабуть, студент?
— Атож...
•— У нас студенти не часто бувають. Переважно — хіппі... Але Нічого, люди вони досить люб'язні.
Боб уже вкотре дістав з кишені фото:
— А вам не доводилося бачити цю дівчину?
Бармен, лиш кинувши оком, відповів:
— Так, мосье. Минулої ночі ви могли б з нею зустрітися. Вчора вона сиділа за он тим столиком, третім ліворуч, де зараз сидять двоє негрів...
— Ви певні, що то була вона?
— Цілком, як і в тому, що зараз розмовляю з вами.
— У чому вона була одягнена?
— Це що, допит?
— Вибачте, мосьє, але мені треба знати, чи справді йдеться про мою сестру.
— На ній були темно-коричневі штани і жовтий светр, а по-верх нього замшева куртка...
— Вона була сама?
— Прийшла сама, було вже хвилин за п'ятнадцять після опівночі, але познайомилась тут з одним латиноамериканцем. Він підсів за її столик...
— І вони вийшли звідси разом?
— Ну, цього вже я не помітив. У мене не було ніяких підстав зважати на них більше, ніж на інших...
— О котрій ви закриваєте?
— Як коли... Найчастіше десь між другою і третьою ночі...
Отже, Боб не помилився. Оділія таки вийшла погуляти в місто. Та що було потім? Чи відкинула вона думку про самогубство? А якщо ні? Може, чого доброго, намислила кинутись у Сену? Та ні. Вона ж добре плаває і навряд чи змогла б потонути...
І раптом у нього майнув страшний здогад: а якщо Оділія прихопила з дому батьків револьвер? Потрібно негайно подзвонити батькові. Не хотілося б, щоб хтось інший підняв трубку. Але ж батько із'своєї мансарди телефонного дзвінка у вітальні не почує. Мабуть, краще подзвонити близько шостої ранку, коли він п'є свою традиційну чашку кави перед ранковою прогуляна кою.
Бар уже потроху порожнів. Боб теж розплатився і вийшов. Діставшись готелю, накрутив на шосту ранку будильник і відразу ж заснув. Далася взнаки втома, та й довелося йому сьогодні у всіх тих підвальчиках набратися чимало.
Вранці зателефонував у Лозанну. Трубку взяли не зразу. Нарешті озвався батьків голос:
— Це ти, Боб? Ну, як? Знайшов?
— Поки що ні. Але натрапив на слід. Позавчора вона була у невеличкому барі на Сен-Жермен... Та дзвоню тобі з іншого приводу. Подивись, чи на місці твій револьвер?
— Який револьвер? Отой старий пугач, що його мені подарували років із двадцять тому?.. Він лежить у шухляді мого письмового стола.
— Чи можеш зараз перевірити?
Чекати довелося довгенько. Нарешті Боб почув захеканий батьків голос:
— Револьвера немає... Але точно пам'ятаю, що не перекла-дав його. Щойно запитав Матільду, чи вона, бува, не чіпала його, прибираючи. Каже, що ні. Ти думаєш, взяла Оділія?
— Не знаю. Але ж снодійне з ванної кімнати і револьвер з твого письмового стола зникли водночас...
Отже, сестра і справді хотіла піти із життя, але не знала, в який спосіб. Проте ці страшні наміри не перешкодили їй повеселитися у нічних барах.
— Ти вже перевірив готелі?
— Та їх же тут до біса.
— Що думаєш далі робити?
— Звернуся в поліцію...
Боб знову ліг спати і прокинувся лише о десятій ранку. Почував себе після учорашнього зле. Випивши кави і перекусц|шц без усякого апетиту, близько одинадцятої вже був на вулиці Юрзен.
Комісар поліції виявився могутнім широкоплечим чоловіком. Попихкуючи чорною сигарою, вислухав Боба і запитав:
— А чому прийшли до нас ви?-У вас немає батьків?
— Є. Але батько приїхати не зміг...
— У графі "місце проживання" вказано адресу готелю. А де живете постійно?
— У Лозанні...
— То ви швейцарець? А що робите у Парижі? Навчаєтесь?
— Ні, навчаюсь я у Швейцарії..,