Так багато про що передумала за ці чотири дні, аж голова наморочиться. Ти знаєш: я не мрійниця і не романтик, на все і на всіх дивлюся холодно і тверезо. Тепер зрозуміла: це я винна в тому, що не змогла ужитися з людьми. Не знаю: чи писала тобі про це в листі з Лозанни?
Так багато хочеться тобі сказати. Адже не матиму більше такої нагоди. Не буде взагалі можливості спілкуватися з собі подібними... Що це я пишу? "Собі подібними"... Боже збав скидатися на мене... А може, я не єдина така химерниця, еге ж?
Бобе, у свої останні хвилини я думатиму про тебе. Згадуй і ти мене час від часу, згода? Я хотіла б зараз бути біля тебе, хотіла б, щоб ти обійняв мене міцно, погладив мене по голові, як це не раз бувало... Як бачиш, я забираю із собою тільки добрі спогади...
Не буду перечитувати цього листа. Тож вибач за можливі помилки. Міцно тебе обіймаю. Прощай, Бобе!
Твоя Оділія".
*• Вона подумала якусь мить і дописала внизу: "Р. 5. Сподіваюся, ти не покажеш цього листа, так само, як і попереднього, батькові або матері. Я не хотіла б, щоб його читав ще хто-не-будь, крім тебе. Спасибі".
Написала на конверті прізвище брата, його адресу: готель "Меркатор" на вулиці Гей-Люссака. Потім дописала угорі: "Терміново". Порившись у сумочці, дістала однофранкову монету і поклала зверху на конверт. Потім згадала, що не розплатилась ще за готель, тож на іншому аркуші написала: "Мадам! Вибачте за клопоти, завдані вам. Залишаю вам дві сотні франків у рахунок оплати за проживання в номері і за вчинене мною тут безладдя". Поклала на цю записку дві стофранкові банкноти і підвелася з-за стола. Ну ось, рахунки з життям покінчено. Підійшла до вікна, глянула востаннє на вулицю крізь тюлеві гардини. Вулиця вирувала людьми, так само, як це було й вдень, і так, як буде це завжди... Закурила й рішуче пішла у ванну, та одразу ж повернулась, згадавши, що забула леза на жур^ нальному столику. Дістала з пачки одне, знову зайшла у ванну, залізла у воду, зручно вмостилась, випроставши ноги. З насолодою затягувалась димом, пускаючи кільця в повітря. їй не було страшно. Заздалегідь припасла кілька таблеток снодійного, щоб заспокоїти себе, але зараз не відчувала в них потреби. Була зовсім спокійна. Намацала вену на руці, щосили різонула ле^ зом...
...Хтось великий і дужий нахилився над нею і робив щось з її рукою. Як, виходить, вона жива? Ледве розліпила повіки. Якийсь рудоволосий хлопець, увесь у ластовинні, забинтовував їй рану. Вода у ванній, в якій вона лежала, була червоною від крові, і Оділії стало млосно.
— Що ви тут робите?
• — Самі бачите. Накладаю пов'язку. Не бійтеся, це ч
— Самі бачите. Накладаю пов'язку. Не бійтеся, це чиста носова хустинка. Я взяв свою, бо ваші надто маленькі.
Він був увесь рудий, як апельсин, але очі мав світло-голубі.
— Як ви тут опинилися?
— Бо ви покликали...
— Що?! Я вас кликала?
Він зав'язав кінці хустинки.
— Допомогти вам вийти з ванни? У вас є щось накинути на
себе? .. .
' — Халат лежить у моїй валізі...
Він помітив на вішалці біля дверей голубий пеньюар і подав його Оділії:
— Поки що візьміть це...
Обличчя його було непроникне.
— І як же я вас кликала?
— Яз сусіднього номера, почув за стіною пронизливий крик і здогадався, що тут щось скоїлось... Боявся, що двері замкнені на ключ, але вони були тільки зачинені. Ви лежали у ванні непритомна.
— Я хотіла померти...
— Розумію, що не заради розваги заподіяли собі таку,рану...
— Вона глибока?
— Не дуже... Мабуть, як тільки з-під леза бризнула кров, ви злякалися і скрикнули...
— А я цього не пам'ятаю...
— На щастя, я, можна сказати, без п'яти хвилин лікар. Закінчую медичний факультет, а тепер саме проходжу практику у госпіталі Кошен. Сьогодні повернувся трохи раніше, ніж звичайно, і от, бачите, дуже вчасно... Як ви зараз себе почуваєте?
— Не знаю... Я сама не своя...
— Вам не завадив би ковток спиртного...
Вийшов з кімнати і незабаром повернувся з пляшечкою коньяку в руках. Хлюпнув трохи у склянку.
— А ви? — запитала Оділія.
— Я ж не поранив собі руку. Випийте, і я відвезу вас у госпіталь. Вам зроблять перев'язку краще, ніж я міг зробити в цих умовах.
— Ні, не треба в госпіталь, благаю вас. Вони одразу зрозуміють, що це була спроба самогубства, і повідомлять поліцію.
— Ви боїтеся поліції?
— Поліція повідомить моїх батьків. А я нізащо не хочу повертатися додому...
— Ну, гаразд, заспокойтеся. Вам не можна хвилюватися. Ви й так ще не зовсім міцно тримаєтесь на ногах.
— Дивно, я зовсім не відчувала болю...
— Це тому, що у вас збуджена нервова система.
Трохи повагавшись, запитав:
— Ви живете у Парижі?
— Ні, я приїхала з Лозанни...
— І сім'я ваша тут...
— Ні, тут живе тільки тітка по матері... Правда, можливо, що в Парижі з'явився мій брат, Боб Пуанте...
— То це йому адресовано листа, що лежить на столі?
— Так...
— У мене є невідкладні справи, але пообіцяйте мені залишитися тут і чекати на мене. І тільки цур — поводитися розумно. Я прихоплю в аптеці ліки для вас...
— А ви не відправите мене в госпіталь?
Хлопець вагався.
•— Вам пощастило: я поки що не лікар, інакше мусив би повідомити поліцію.., Тож, сподіваюся, будете поводитися розумно?
— Обіцяю вам.,,
Він пішов, забувши одягти піджак. Оділія, запаливши однією рукою сигарету, спробувала пригадати, як усе було. Ні, свого крику не пам'ятає, хоч убий. Правда, тоді у неї було якесь таке відчуття, ніби кудись падає і намагається вхопитися за щось руками. Певне, таки справді хапалася за вінця ванни... Цікаво, що думає про неї цей рудий студент? Чи не підозрює, бува, що просто розіграла перед ним комедію, точно усе розрахувавши і покликавши на допомогу саме тоді, коли це було потрібно? Але хіба ж вона знала, хто там, за стіною? У готелі появилася тільки сьогодні, і ніколи раніше їй не доводилось зустрічатися з цим рудим...
...Він повернувся, тримаючи в руках два невеликі пакунки.
— Зараз вам буде трохи боляче, але потерпіть...
Дістав з пакунків якісь інструменти, продезинфікував їх на спеціально розігрітій для цього спиртівці і наклав Оділїї на рану невеликий шов у п'ять стібків. Вона зціпила зуби від болю, але ні разу не зойкнула.