"Ну, звісно, а тепер іще й ця напасть, — сказала вона, коли уздріла Робінсона, натужно підвелася, спираючись на ящик із вугіллям, і захряснула кухонні дверцятка, спершу обмотавши фартухом їх держак. "Тепер, о четвертій пополудні, — Карл вражено глянув на кухонний годинник, — вони нарешті зібралися снідати. Банда!"
"Сідайте, — сказала вона перегодом, — і чекайте, поки в мене буде на вас час".
Робінсон потяг Карла на якийсь ослінчик коло дверей і зашепотів: "Мусимо її слухатися. Бо ми від неї залежні. Винаймаємо в неї кімнату, і вона, ясна річ, щомиті може нас виставити. Але ж не можемо ми так запросто поміняти помешкання, як вивезти звідсіля всі ці речі, але передусім Брунельда нетранспортабельна".
"А тут, у цьому коридорі, що, не можна знайти якоїсь іншої кімнати?" — спитав Карл.
"Нас же ніхто не прийме, — відповів Робінсон, — у всьому домі ніхто нас не прийме".
Отож вони принишкли на своєму ослінчику і чекали. Жінка безперестанку метушилася між двома столами, чаном для прання і плитою. З її вигуків стало зрозуміло, що донька заслабла, а тому їй самій доводиться виконувати всю роботу, а саме: обслужити і прохарчувати всіх тридцять винаймачів. До того ж іще й піч зіпсувалась, їжа ніяк не зготується, у двох велетенських казанах клекотіла якась густа юшка, і хоч скільки жінка пробувала її черпаком і цідила звисока в казан, юшка ніяк не вдавалася, мабуть, через поганий вогонь, тож вона всідалася перед дверцятами мало не просто на підлогу й копирсалася кочергою в жарі. Чад, що наповнював кухню, змусив її зайтися кашлем, який іноді так посилювався, що вона хапалася за стілець і кілька хвилин тільки те й робила, що кашляла. Час від часу вона кидала зауваження, що взагалі вже сьогодні не збирається ладнати сніданок, бо не має на це ні часу, ні охоти. Оскільки Карл із Робінсоном, з одного боку, дістали наказ принести сніданок, а з другого — не мали жодної змоги змусити жінку його зробити, вони навіть не відповідали на такі зауваження, а сиділи собі нишком, як і досі.
Довкола на кріслах і ослінчиках, на і під столами, ба навіть на підлозі, поспиханий ув один куток стояв непомитий посуд від сніданку. Там були дзбаночки, в яких ще можна було призбирати трохи кави чи молока, на деяких тарільчиках залишалися рештки масла, з великої перевернутої бляшанки розсипалося і далеко розкотилося печиво. Цілком можна було укласти з цього всього якийсь сніданок, до якого, якщо тільки не довідається про його походження, не зможе прискіпатися навіть Брунельда. Заки Карл так міркував, а погляд на годинник сказав йому, що чекають вони тут уже пів години, і Брунельда, либонь, лютує і налаштовує Делямарша проти служників, жінка, вирячившись на Карла зі свого кашлю, гукнула: "Можете сидіти тут скільки влізе, сніданку все одно не дістанете. Натомість за дві години буде вечеря".
"Нумо, Робінсоне, — сказав Карл, — ми самі приготуємо собі сніданок". "Як то?" — озвалася жінка з похиленою головою. "Прошу Вас бути розважливою, — сказав Карл, — чому Ви відмовляєтеся подати нам сніданок? Ми чекаємо вже пів години, це досить довго. Вам же за все заплачено, а ми, безперечно, платимо краще, ніж усі решта. Те, що ми так пізно снідаємо, звичайно, створює Вам зайві клопоти, але ж ми Ваші винаймачі, маємо звичку снідати пізно, тож і Вам слід було би трохи під нас підлаштуватися. Сьогодні, через доньчину хворобу, Вам, зрозуміло, особливо важко, зате ми готові самі укласти собі сніданок із залишків їжі, якщо нічого іншого нема й Ви не подаєте нам свіжого".
Але жінці не хотілося розпочинати ні з ким дружніх розмов, їй здавалося, що для цих винаймачів навіть рештки загального сніданку — завелика розкіш; із другого боку, їй набридла настирливість цих двох служок, тому вона схопила якусь мисчину і тицьнула в груди Робінсонові, що лише за мить зі стражденним виразом на обличчі збагнув, що саме йому доведеться її тримати, щоби прийняти їжу, яку жінка нашукає. Отож тепер вона у великому поспіху хоч і накладала в миску чимало всякого їдла, та все воно виглядало радше на купу брудного посуду, а не на сніданок, який збираються подати. Ще заки жінка випровадила їх, а вони, скулившись зі страху перед лайкою чи навіть стусанами, поквапилися до дверей, Карл узяв із Робінсонових рук миску, бо не мав довіри до тих рук.
У коридорі Карл, коли вони відійшли від дверей власниці на безпечну віддаль, сів разом із тією мисі-кою на підлогу, найперше аби трохи обтерти її, позбирати докупи придатні страви, тобто позливати разом усе молоко, позішкрябувати на одну тарілку всі залишки масла, а тоді усунути всі ознаки попереднього вживання: вичистити ножі й ложечки, обрізати понадкушувані канапки, надавши ось так усьому трохи стерпнішого вигляду. Робінсонові ця затія видалася зайвою, він стверджував, що сніданок часто виглядав набагато гірше, але Карл не давав збити себе з пантелику і був радий, що той принаймні не лізе своїми брудними пальцями помагати. Аби вгамувати його, Карл відразу, раз і назавжди, як він сказав, вділив йому декілька печевин і товстий шар на денці колись наповненого шоколадом дзбаночка.
Коли вони підійшли до своїх дверей, і Робінсон, не довго думаючи, вже збирався покласти руку на клямку, Карл стримав його, не певний, чи можна їм увійти. "Та звісно, — сказав Робінсон, — тепер він просто зачісує її". І справді, в досі не провітреній і завішеній фіранками кімнаті, на фотелі, широко розставивши ноги, сиділа Брунельда, а Делямарш, стоячи ззаду і низько схиливши обличчя, чесав її коротке, мабуть, неймовірно заплутане волосся. На Брунельді знову була дуже широка сорочка, цього разу вже блідо-рожева, можливо, й трохи коротша, ніж учорашня, принаймні грубі білі плетені панчохи виднілися мало не до колін. Знуджена довгим зачісуванням, Брунельда облизувала губи товстим червоним язиком, а іноді з криком: "Але ж, Делямарше!" — виривалась від нього, а Делямарш спокійно чекав із піднятим гребінцем, доки вона знову покладе голову.
"Довго ж це потривало", — сказала Брунельда взагалі, й до Карла зокрема: "Слід Тобі бути трохи спритнішим, якщо хочеш, аби Тобою були задоволені. Не смій брати приклад із розманіженого і зажерливого Робінсона. Ви, далебі, вже десь поснідали, і кажу вам, надалі я такого не потерплю".