Робінсон злякано притулив долоню до щоки, так наче Карл скоїв щось непоправне. "Все залишити в такому стані, як було, — долинув Делямаршів голос, — хіба ж Ви не знаєте, що після купелі Брунельда завжди ще годину відпочиває? Нікчемні нездари! Зачекайте, я ще до вас доберуся. Робінсоне, Ти, мабуть, знову розмріявся. Із Тебе, з Тебе одного я спитаю за все, що тут діється. Це Ти маєш допильнувати хлопця, тут уже не буде по його. Коли чогось треба, від вас не дочекаєшся, а коли немає роботи, ви раптом виявляєте старанність. Сядьте десь і чекайте, поки вас покличуть".
Але тут-таки все забулося, бо Брунельда кволо, ніби конаючи від гарячої води, прошепотіла: "Парфуми! Принесіть парфуми!" "Парфуми! — заволав Делямарш. — Ворушіться!" Так, але де ті парфуми?
Карл подивився на Робінсона, Робінсон на Карла. Карл зрозумів, що мусить узяти все у свої руки, Робінсон і близько не мав гадки, де ті парфуми можуть бути, він просто ліг на підлогу і невпинно шурхав руками під канапою, не видобуваючи, втім, нічого, крім жмутів порохів і жіночого волосся. Карл метнувся спершу до вмивального столика, що стояв тут-таки коло дверей, але в його шухлядах виявилися тільки старі англійські романи, часописи й ноти, і все було так напхано, що, відкривши ті шухляди, їх уже годі було запхати назад. "Парфуми, — зойкала тим часом Брунельда. — Скільки ж це може тривати! Чи дістану я ще сьогодні мої парфуми!" За цієї Брунельдиної нетерплячки Карл, звісно, не мав змоги ніде добре пошукати, довелося йому покластися на найповерховіше перше враження. В туалетному столику флакона не було, на туалетному столику взагалі стояли лише якісь старі пляшечки з ліками і мазями, все решту й так уже занесли до лазнички. Може, флакон у шухляді столу? Дорогою до столу — в Карла на гадці були тільки парфуми і більше нічого — він на всьому бігу зіштовхнувся з Робінсоном, що нарешті покинув нишпорити під канапою і в якомусь осяянні щодо можливого місця перебування парфумів як сліпий налетів на Карла. Виразно почувся зудар голів, Карл промовчав, Робінсон хоч і не сповільнив біг, зате зарепетував, аби полегшити біль, протягло і перебільшено голосно.
"Замість шукати парфуми, вони там лупляться, — сказала Брунельда. — Я хвора від цього господарювання, Делямарше, я переконана, що помру в Тебе на руках. Мені потрібні парфуми, — зарепетувала вона, раптом відживши, — мені конче потрібні парфуми. Я не вийду з ванни, поки мені їх не принесуть, навіть якщо доведеться просидіти тут до вечора". І вона вдарила кулаком по воді, чутно було, як вона розхлюпується.
Але й у шухляді обіднього столу парфумів не виявилося, хоч там і було винятково туалетне причандалля Брунельди, як-от старі пудернички, слоїчки для макіяжу, гребінці, пасемка волосся і ще багато різних позбиваних докупи і позліплюваних дрібничок, але парфумів не було. Та й Робінсон, усе ще репетуючи, відчиняв у кутку мало не сотню поскладаних пуделочок і шкатулок і порпався в них одна за одною, від чого половина вмісту, здебільшого шитво та листування, неодмінно випадала на підлогу і так уже там і лежала; він теж не годен був нічого знайти, про що час від часу повідомляв Карла похитуванням голови або стенанням плечей.
Тут Делямарш у спідній білизні вискочив із лазнички, а звідти долинало судомне Брунельдине ридання. Карл із Робінсоном облишили пошуки й глянули на Делямарша, промоклого до рубця, навіть із лиця та волосся в нього дзюркотіла вода, а він заверещав: "А тепер, на милість, шукайте нарешті! Тут! — наказав він спочатку Карлові, а тоді: Там! — Робінсонові. Карл і справді шукав, перевіряючи навіть місця, до яких уже відсилали Робінсона, але не знаходив парфумів так само, як і Робінсон, що, шукаючи запекліше від нього, раз по раз поглядав на Делямарша, який, наскільки це дозволяла кімната, тупотів узад-вперед, і, безперечно, найрадше просто відлупцював би і Карла, і Робінсона.
"Делямарше, — погукала Брунельда, — прийди хоч повитирай мене. Ті двоє і так не знайдуть парфумів, зате поперевертають там усе. Хай негайно припиняють шукати. Тут же! І все покидати з рук! І ні до чого більше не торкатися! Вони що, помешкання на стайню перетворити хочуть. Візьми їх за барки, Делямарше, якщо вони не перестануть! Але ж вони далі працюють, щойно впало якесь пуделко. Хай уже не підіймають, все залишити як є і геть із кімнати! Зачини за ними засувку і ходи до мене. Я ж уже надто довго лежу в цій воді, в мене геть померзли ноги".
"Вже, Брунельдо, вже!" — гукнув Делямарш, кинувшись із Карлом і Робінсоном до дверей. Та перш ніж випровадити їх, він іще розпорядився принести сніданок і, якщо вдасться, позичити в когось добрі парфуми для Брунельди.
"Але ж у вас і безлад, але ж і бруд, — сказав Карл, коли вони опинилися в коридорі, — одразу ж як принесемо сніданок, слід узятися до порядкування".
"Якби мені тільки не було так погано, — сказав Робінсон. — А це поводження!" Звісно, його ображало, що Брунельда не робить ані найменшої різниці між ним, що місяцями вже її обслуговує, і Карлом, який тільки вчора з'явився. Та на більше він і не заслуговував, тому Карл сказав: "Мусиш трохи взяти себе в руки". Втім, щоби не цілком полишати його на поталу відчаю, додав: "То буде робота тільки на один раз. Я зроблю Тобі за шафами постіль, і, коли все трохи впорядкується, зможеш вилежуватися там хоч цілісінький день, ні про що не дбати, і незабаром одужаєш".
"Тож тепер Ти й сам бачиш, як кепсько мені ведеться, — сказав Робінсон, відводячи від Карла лице, щоб усамітнитися в своєму стражданні. — Та чи дадуть вони мені колись спокійно полежати?"
"Якщо хочеш, я сам поговорю про це з Делямаршем і Брунельдою".
"Хіба ж Брунельда на щось зважає?" — викрикнув Робінсон і, не попередивши Карла, гримнув кулаком у якісь двері, до яких вони саме підійшли.
Вони увійшли в якусь кухню; з плити, що, здавалося, вимагає негайного ремонту, здіймалися просто-таки чорні хмарки. Перед дверцятами плити навколішки стояла одна з жінок, що їх Карл учора бачив у коридорі, і голими руками підкидала великі шматки вугілля у вогонь, за яким пильно стежила. І при цьому зітхала в такій незручній для старої жінки позі.