"Бажаєте вступити до нас? — спитав чоловік. — Я начальник персоналу цієї трупи. Ласкаво Вас запрошую". Він постійно, ніби з ввічливости, трохи схилявся вперед, пританцьовував, хоч і не зрушуючи з місця, і грався ланцюжком годинника. "Дякую, — сказав Карл, — я прочитав плакат Вашого товариства і зголошуюся, так як там було зазначено". "Цілком правильно, — сказав чоловік схвально, — на жаль, тут не всі поводяться так правильно". Карл подумав, що ось тепер слушна мить, аби зауважити чоловікові, що принади вербувальної трупи не спрацьовують, можливо, саме внаслідок її величности. Але змовчав, бо ж цей чоловік не був керівником трупи, до того ж не випадало якось одразу чіплятися з пропозиціями поліпшення, ще заки тебе взагалі прийняли. Тим-то він лише сказав: "Там назовні чекає ще один, який хоче зголоситися і вислав мене наперед. Чи можна його привести?" "Звичайно, — сказав чоловік, — що більше прийде, то ліпше". "Він із жінкою і немовлям у візочку. їм теж прийти?" "Звичайно, — сказав чоловік, здавалося, підсміхаючись над Карловою недовірою. — Нам знадобляться всі". "Зараз повернуся", — сказав Карл і знову побіг до краю подіюму. Він помахав подружжю і крикнув, що всі можуть заходити. Допоміг підняти візочок на подіюм, і вони пішли разом. Парубки, що за цим спостерігали, трохи порадилися, а тоді поволі, до останньої миті вагаючись, із запханими в кишені руками, полізли на подіюм і, врешті-решт, пішли за Карлом і тією родиною. Зі станційного будинку підземки саме виходили нові пасажири, що, побачивши подіюм із янголами, вражено звели руки. Все вказувало на те, що клопотання про працевлаштування зараз таки пожвавиться. Карл дуже тішився, що прийшов так рано, може, навіть першим, подружжя чогось побоювалося і все випитувало, чи високі там вимоги. Карл сказав, що він не знає ще нічого напевно, але справді має враження, що беруть усіх без винятку. Здається, можна не журитися.
Начальник персоналу вже йшов їм назустріч, радесенький, що так багато прийшло, потирав руки, привітався з кожним зокрема невеличким уклоном і вишикував усіх в один ряд. Першим був Карл, за ним стояло подружжя, а далі всі решта. Коли вони вишикувалися, парубки спочатку стовпилися, і, заки все вгамувалося, збігла якась хвилька, і начальник персоналу — а сурми тим часом змовкли — сказав: "Від імені Оклагамського театру вітаю Вас. Ви прийшли рано (яке там рано, скоро вже полудень), наплив іще не дуже великий, тому всі формальності Вашого прийняття скоро будуть полагоджені. Звичайно ж, посвідку особи всі Ви маєте при собі". Парубки тут-таки витягли з кишень якісь папери і замахали ними, щоби начальник побачив, чоловік штовхнув жінку ліктем, і та витягла з-під матрацика візочка цілий жмуток паперів. У Карла нічого не було. Чи ж це перешкода для влаштування? Це було не так уже й неймовірно. Хоча з досвіду Карл знав, що такі приписи, якщо тільки набратися рішучости, легко можна обійти. Начальник оглянув ряд, переконався, що в усіх є документи, а позаяк Карл теж підняв руку, щоправда порожню, подумав, що й у нього все гаразд. "Добре-добре, — сказав начальник персоналу, жестом заспокоюючи парубків, які захотіли, аби їхні документи негайно перевірили, — зараз документи перевірять у канцелярії. Як Ви вже читали на плакаті, нам знадобляться всі. Але мусимо, звичайно, знати, за яким фахом хто досі працював, щоби призначити його на відповідну посаду, де він зможе застосувати свої знання". "Але ж це театр", — подумав Карл, нічого не розуміючи, і далі дуже уважно вслухався. "Відтак, — продовжував начальник персоналу, — ми в букмекерських конторах облаштували прийомні канцелярії, по одній на кожну фахову групу. Тобто тепер кожен із Вас повідомить свою професію, родина загалом входить до прийомної канцелярії чоловіка, потім я проведу Вас до канцелярій, де перевірять спочатку Ваші документи, а потім і професійні здібності: іспит буде зовсім коротенький, хай ніхто не лякається. Там Вас відразу й приймуть на роботу і дадуть подальші вказівки. Отже, почнімо. Ця перша канцелярія, як засвідчує напис, призначена для інженерів. Чи, може, серед Вас є інженери?" Карл зголосився. Йому здавалося, саме тому, що в нього немає документів, слід намагатись якомога швидше відбути всі формальності, невеличке виправдання, що зголосився саме тут, він бачив у тому, що збирався стати інженером. Та побачивши, що Карл зголосився, парубки почали заздрити і зголосилися й собі, всі. Начальник персоналу підняв руку і сказав парубкам: "Ви інженери?" Тоді вони повільно опустили руки, Карл натомість стояв на своєму. Начальник хоч і подивився на нього недовірливо, бо йому здалося, що Карл злиденно вбраний, та й замолодий як на інженера, але все-таки нічого не сказав, можливо, із вдячности, бо ж Карл, принаймні на його думку, привів йому кандидатів на роботу. Він просто показав йому канцелярію, і Карл пішов, тоді як начальник знову повернувся до інших.
У канцелярії для інженерів із двох боків прямокутного столичка сиділи двоє панів, звіряючи два великі списки, що лежали перед ними. Один зачитував щось уголос, другий робив у своєму списку навпроти названого імені позначку. Коли Карл, привітавшись, зупинився перед ними, вони негайно відклали списки й узялися за інші великі книги, що їх тут-таки розгорнули. Один, мабуть, просто писар, сказав: "Посвідку особи, будь ласка". "На жаль, я не маю її при собі", — сказав Карл. "Не має при собі", — сказав писар іншому панові й негайно записав відповідь до своєї книги. "Ви інженер?" — спитав інший пан, мабуть, начальник канцелярії. "Ще ні, — сказав Карл швидко, — але..." "Досить, — сказав пан іще швидше, — тоді Вам не до нас. Прошу зважати на напис". Карл стиснув зуби, напевно, пан помітив це, бо сказав: "Це не причина тривожитися. Нам знадобляться всі". І дав знак одному зі служників, що без діла тинялися між бар'єрами: "Проведіть цього пана до канцелярії для осіб із технічними знаннями". Служник сприйняв ці слова дослівно й узяв Карла за руку. Вони пройшли між багатьма будами, в одній із яких Карл побачив котрогось із парубків, якого вже взяли на роботу, і тепер він вдячно тиснув руку панові, що там сидів. У канцелярії, куди тепер привели Карла, як він і передбачав, був такий самий ґанок, як і в першій. Але й звідси його відіслали, почувши, що він закінчив тільки середню школу, до канцелярії колишніх випускників середніх шкіл. Та коли Карл сказав, що закінчив європейську середню школу, там заявили, що це не в їхньому віданні, й наказали завести його до канцелярії для випускників європейських середніх шкіл. То була будка із самого краю, не просто менша, а навіть нижча за решту. Служник, що привів його сюди, був розлючений цим довгим водінням і численними відмовами, в яких, на його думку, Карл сам і завинив. Тож він уже не став чекати на жодні запитання, а відразу побіг геть. Ця канцелярія була, мабуть, останнім прихистком. Побачивши її керівника, Карл майже злякався подібністю, яку той мав із одним професором, що, мабуть, і досі ще викладав у реальній гімназії вдома. Втім, подібність ця, як одразу з'ясувалося, полягала лише в окремих рисах, зате окуляри, що сиділи на широкому носі, випещена, наче напоказ виставлена, білява борода, ледь згорблені плечі й голос, що виривався завжди несподівано гучно, ще довго не давали Карлові вийти з дива. На щастя, йому не довелося бути аж надто пильним, бо тут усе відбувалося простіше, ніж в інших канцеляріях. Щоправда, й тут записали, що він не має при собі документів, і керівник назвав це незбагненним недбальством, але писар, що тут верховодив, не забажав на цьому зупинятися і по кількох коротеньких запитаннях керівника проголосив, — а той саме лаштувався поставити якесь довше питання, — що Карла прийнято. Керівник із роззявленим ротом повернувся до писаря, але той тільки зробив завершальний жест рукою і сказав: "Прийнято" — і відразу-таки вписав це рішення до книги. Вочевидь, писар уважав, що бути випускником європейської середньої школи — це й без того вже така ганьба, що можна повірити кожному, хто про себе таке стверджує. Та й Карлові годі було щось на це заперечити, він підійшов до нього і хотів подякувати. Однак виникло ще одне маленьке зволікання, коли дійшла черга запитати його ім'я. Він відповів не відразу, боявся назвати справжнє, аби його не записали. Коли він дістане тут навіть найнижчу посаду і виконуватиме її на загальне задоволення, тоді прошу дуже, але ще не тепер, надто довго він його замовчував, щоби тепер ось так запросто зрадити. Відтак, оскільки тієї миті йому не спало на думку ніякого ліпшого імені, він назвав своє прізвисько з останніх місць роботи: "Неґро". "Неґро?" — перепитав керівник, повернув голову і скорчив таку Гримасу, наче тут Карл уже сягнув вершини недостовірности. Та й писар якусь мить прискіпливо дивився на Карла, але тоді повторив "Неґро" й записав це ім'я. "Ви ж не написали "Неґро"", — напустився на нього керівник. "Так, Неґро", — незворушно сказав писар і зробив такий жест рукою, ніби все решту віддає на розсуд керівника. І той опанував себе, підвівся і проголосив: "Його звати не Неґро". Писар звів брови, встав і собі й сказав: "Отож повідомляю Вам, що Вас прийнято до Оклагамського театру і зараз Вас представлять нашому провідникові". І знову прикликали служника, який повів Карла до суддівської трибуни.