"Робінсоне, Ти що, сам усе це витяг нагору?" — скрикнув Карл.
"А хто ж іще? — сказав Робінсон. — Був іще один помічник, ледаще стерво, більшість роботи припало мені. Брунельда стояла внизу коло вантажівки, Делямарш керував тут нагорі, куди що класти, а я безперестанку бігав уверх-униз. Два дні все це потривало, дуже довго, чи не так? Але Ти уявити собі не можеш, скільки тут у цій кімнаті речей, усі шафи напхано, а за шафами все напаковано аж під стелі. Якби найняти на переїзд кількох людей, впоралися б дуже швидко, але Брунельда не хотіла довірити цього нікому, крім мене. Дуже гарно з її боку, але тоді я підірвав собі здоров'я до кінця життя, а що в мене ще було, як не здоров'я. Варто мені бодай трішки напружитися, і вже починає шпигати тут, і тут, і тут. Невже Ти думаєш, що ці хлопаки в готелі, ці трав'яні жаби — бо ж хто іще? — змогли би здолати мене, якби я був здоровий. Але хай як мені зле — Делямаршу з Брунельдою я не скажу ані слова, працюватиму, доки зможу, а коли вже не зможу, ляжу собі тихесенько й помру, і тільки тоді, надто пізно, вони помітять, який я був хворий, і все одно працював і працював, і запрацювався на смерть, їм служачи. Ох, Росмане, — сказав він нарешті, втираючи очі рукавом Карлової сорочки. А за хвилю сказав: — Невже Тобі не холодно, Ти ж стоїш у самій сорочці".
"Та ну Тебе, Робінсоне, — сказав Карл, — Ти тільки й робиш, що плачеш. Щось я не вірю, аби Ти був аж такий хворий. Виглядаєш Ти на цілком здорового, та оскільки лежиш тут постійно на балконі, понавигадував собі різного. Може, часом і кольне десь у грудях, у мене теж таке буває, в кожного таке буває. Якби всі люди так плакалися з кожної дрібниці, як Ти, то всі на цих балконах тільки би те й робили, що ридали".
"Мені краще знати, — сказав Робінсон, витираючи очі тепер уже краєчком ковдри. — Студент, який мешкає поряд із винаймачкою, що варила для нас, сказав мені недавно, коли я відносив посуд: "Послухайте, Робінсоне, а Ви не хворі часом?" Мені заборонено розмовляти з людьми, тому я просто поставив посуд і хотів був уже йти. Коли він приступає до мене і каже: "Послухайте, чоловіче, не доводьте себе до краю, Ви хворі". "Добре, ну то й що мені робити", — питаю. "То вже Ваша справа", — сказав він і відвернувся. Інші, ті, що сиділи при столі, зареготали, в нас тут скрізь вороги, тож я взяв і пішов".
"Тобто людям, що мають Тебе за дурня, Ти віриш, а тим, що бажають Тобі добра, ні".
"Але ж я то знаю, як мені", — скипів Робінсон, але тут-таки знову заплакав.
"Ти просто не знаєш, чого Тобі бракує, ліпше пошукай собі якусь путящу роботу, замість прислужувати тут Делямаршеві. Бо, наскільки можу судити з Твоїх розповідей і з того, що сам побачив, це не служба, а просто-таки рабство якесь. Цього не знесе жодна людина, охоче вірю. Але Ти, мабуть, думаєш, раз Ти Делямаршеві друг, то не смієш його покинути. Це неправильно, якщо він не бачить, яке в Тебе злиденне життя, то в Тебе нема перед ним анінайменших зобов'язань".
"Тобто Ти й справді віриш, що я відживу, коли полишу служити тут".
"Звісно", — сказав Карл.
"Звісно?" — перепитав Робінсон.
"Ну, звісно ж", — сказав Карл, усміхаючись.
"Тоді я відразу можу починати відпочивати", — сказав Робінсон і подивився на Карла.
"Як це так?"
"Ну, Ти ж маєш перебрати всю мою працю", — відповів Робінсон.
"Хто Тобі таке сказав?" — запитав Карл.
"Та це ж давній план. Про це мова ось уже кілька днів. Почалося все з того, що Брунельда на мене визвірилася, бо я, бач, не утримую помешкання в належній чистоті. Зрозуміло, я пообіцяв, що негайно все поприбираю. Ось тільки що воно дуже важко. Скажімо, в моєму стані важко залізти у певні закамарки, щоби повитирати порохи, вже посеред кімнати годі поворухнутися, що вже казати між меблями і припасами. Якщо захотіти все як слід повичищати, треба повідсувати все, і що, я то сам маю робити? Крім того, все треба було би робити дуже тихо, бо ж Брунельді, яка майже не виходить із кімнати, не можна перешкоджати. То я хоч і пообіцяв скрізь поприбирати, але насправді так і не поприбирав. Коли Брунельда це помітила, то сказала Делямаршу, що так далі тривати не може і що слід буде взяти ще одного служника. "Я не хочу, Делямарше, — сказала вона, — щоб Ти мені колись дорікнув, начебто я зле веду дім. Сама я напружуватися не можу, Ти й сам бачиш, а одного Робінсона недостатньо, спочатку він був такий свіжий і скрізь тримав усе на оці, та тепер він постійно втомлений і здебільшого сидить у кутку. Але така кімната, як оце в нас, вона ж сама себе не впорядкує". На це Делямарш замислився, що б то можна було вдіяти, бо ж не вільно прийняти в такий дім першого-ліпшого, навіть на пробу не вільно, адже за нами стежать зусібіч. Та оскільки я Твій хороший друг і чув від Ренеля, як Ти поневірявся в готелі, я й подав цю пропозицію. Делямарш одразу погодився, попри те, що колись Ти так зухвало з ним повівся, та й я, звичайно, дуже втішився, що зміг стати Тобі в пригоді. Бо ж для Тебе це місце як створене, Ти молодий, сильний і кмітливий, а я вже геть ні до чого. Ось тільки хочу Тобі сказати, Тебе не візьмуть, якщо Ти не сподобаєшся Брунельді, тоді Ти нам ні до чого. Тож постарайся їй сподобатися, а про решту я вже подбаю".
"А Ти що робитимеш, коли я стану тут служником?" — спитав Карл, він почувався таким вільним, перший переляк, спричинений Робінсоновими звіряннями, минув. Значить, Делямарш не має щодо нього гірших намірів, аніж зробити його служником, — якби в нього були якісь гірші наміри, цей базіка Робінсон неодмінно вже прохопився би, — якщо ж воно так, Карл іще сьогодні вночі зважиться піти. Нікого не можна змусити погодитися на якусь працю. І якщо раніше Карл доволі нагризся, чи зможе після звільнення з готелю доволі скоро, аби не вмерти з голоду, дістатися на відповідну, а бажано ще й якусь неганебну посаду, то тепер, порівняно з тією, яку для нього замишляли тут, він волів будь-яку, ба навіть безробітні злидні, тільки би не цю. Та він навіть не намагався витлумачити це Робінсонові, надто що той тепер у кожному судженні був одержимий надією, що Карл принесе йому полегшу.