Мабуть, то була вулиця якогось віддаленого передмістя, де зупинився автомобіль, бо навкруги панувала тиша, на краю тротуару сиділи навпочіпки й бавилися діти, якийсь чоловік із горою старого вбрання на плечах кричав щось, задерши голову догори, до вікон будинків, від утоми Карлові було якось не по собі, коли він вийшов із авта й ступив на асфальт, освітлений теплим і яскравим передполудневим сонцем. "Ти й справді тут мешкаєш?" — гукнув він углиб автомобіля. Робінсон, що всю дорогу мирно прокуняв, буркнув якесь невиразне ствердження, чекаючи, як здавалося, що Карл винесе його надвір. "Тоді мені тут нічого робити. Бувай здоров", — сказав Карл, рушаючи вниз трохи пологою вулицею. "Гей, Карле, що Ти надумав?" — скрикнув Робінсон, уже від самого занепокоєння підхопившись у машині на рівні, хіба що ледь непевні в колінах, ноги. "Але ж мені треба йти", — сказав Карл, спостерігаючи за стрімким одужанням Робінсона. "В самій сорочці?" — спитав той. "На сурдут уже собі якось зароблю", — відповів Карл, рішуче кивнув Робінсонові, підніс на прощання руку і був би й справді вже пішов, якби водій не гукнув: "Іще хвильку терпіння, мій пане". Прикрим чином виявилося, що шофер претендує ще на додаткову платню, бо час чекання перед готелем не було оплачено. "Ну так, — гукнув Робінсон із автомобіля на підтвердження слушности цієї вимоги, — мені довелося так довго на Тебе чекати. Щось та й мусиш йому докинути". "Що правда, то правда", — сказав шофер. "Та якби в мене хоч щось було", — сказав Карл, нишпорячи в кишенях, хоча й знав, що це марна справа. "Я можу покладатися тільки на Вас, — сказав водій, стаючи перед ним і широко розставивши ноги, — від того хворого чоловіка годі чогось вимагати". Від брами наближався якийсь молодий парубійко з поїдженим носом, прислухаючись до їхньої розмови з віддалі декількох кроків. Вулицею саме крокував із обходом поліцай, не підводячи обличчя, він звернув погляд на чоловіка в самій сорочці й зупинився. Робінсон, який теж помітив поліцая, зробив дурницю, заволавши до нього з протилежного вікна: "Нічого страшного! Нічого страшного!" — так ніби поліцая можна було відігнати, мов якусь муху. Діти, що теж спостерігали за поліцаєм, уже хоч би внаслідок того, що він спинився, звернули тепер увагу й на Карла з водієм і притьмом позбігалися.
"Росмане", — заволав раптом якийсь голос згори. То був Делямарш, що гукав із балкона найвищого поверху. Самого його вже ледь можна було розгледіти на тлі білувато-блакитного неба, мабуть, на ньому був халат, а сам він дивився на вулицю крізь оперну лорнетку. Коло нього була напнута червона парасолька, під якою, здавалося, сиділа якась жінка. "Гелло!" — крикнув він надсадно, аби його почули. — Чи Робінсон теж із Вами?" "Так", — відповів Карл у супроводі другого, набагато гучнішого Робінсонового: "Так!", що долинуло з автомобіля. "Гелло! — знову погукали зверху. — Я вже йду". Робінсон вихилився з машини. "Оце так чоловік!" — сказав він, і цю похвалу було звернено до Карла, до водія, до поліцая і до кожного, хто захотів би її почути. Нагорі, на балконі, куди дехто все ще помилково дивився, хоча Делямарш уже пішов, із-під парасольки й справді підвелася якась огрядна жінка в червоній сукні, взяла з билець лорнетку й подивилася крізь неї на людей внизу, що лише поступово відводили від неї погляди. В очікуванні Делямарша Карл зазирнув у браму будинку й далі в подвір'я, яке перетинала майже нескінченна вервечка якихось крамничних служників, кожен із яких ніс на плечі маленьку, але, вочевидь, дуже важку скриньку. Водій відійшов до своєї машини і, користуючись тим, що має вільний час, заходився відтирати ганчіркою фари. Робінсон обмацував руки й ноги, здавалося, він дивується, як мало йому боляче, попри те, що він дуже уважно себе обмацував, і дуже обережно, низько схиливши голову, взявся розмотувати один із товстих бандажів на нозі. Поліцай скісно тримав перед собою чорну паличку й мовчки чекав із притаманною поліцаям — чи то на звичайній службі, чи то на варті — великою терплячістю. Парубок із поїдженим носом сів на кам'яний наріжник якоїсь брами і випростав ноги. Діти поступово, маленькими крочками наближалися до Карла, бо саме він, хоча й не звертав на них ніякісінької уваги, здавався їм у своїй блакитній сорочці найважливішим серед усіх.
Із часу, який минув до приходу Делямарша, можна було зробити висновок про велетенські розміри цього будинку. А Делямарш спустився дуже навіть поквапно, лиш абияк зав'язавши халат. "Ось Ви й приїхали!" — вигукнув він радісно і водночас суворо. При кожному його широкому кроці на мить відслонялася кольорова спідня білизна. Карл не зовсім розумів, чому це Делямарш тут, у місті, у цьому велетенському прибутковому домі, просто посеред вулиці ходить собі так невимушено вбраний, ніби у власній віллі. Як Робінсон, Делямарш теж дуже змінився. Його смагляве, гладенько виголене, бездоганно чисте, сформоване чітко виліпленими м'язами лице виглядало гордо й поважно. Пронизливе сяйво його тепер завжди ледь примружених очей вражало. Його фіялковий халат був старий, заплямлений і завеликий, зате вгорі з цього огидного вбрання надималася пишна темна краватка з важкого шовку. "І що?" — спитав він усіх разом. Поліцай підійшов трохи ближче і сперся на капот автомобіля. Карл дав невеличке роз'яснення. "Робінсон трохи розбитий, але якщо постарається, то вибереться сходами; водій вимагає додаткової платні до тієї, що я вже дав. А тепер я піду. Гарного Вам дня". "Нікуди Ти не підеш", — сказав Делямарш, "Я так йому й сказав", — відізвався з машини Робінсон. "Та ні, піду", — сказав Карл і зробив декілька кроків. Та Делямарш обігнав його і з силою пхнув назад. "Я сказав, Ти залишишся", — закричав він. "Та облиш мене", — сказав Карл, лаштуючись, якщо потрібно, вибороти свободу кулаками, хай як мало надії на успіх було в нього проти такого чоловіка, як Делямарш. Але ж тут стоїть поліцай, ось водій, то тут, то там цією назагал спокійною вулицею крокують гуртки робітників, хіба ж усі вони потерплять, коли Делямарш заподіє йому кривду? Не хотів би він опинитися з ним сам-на-сам в одній кімнаті, але тут? Тепер Делямарш незворушно розраховувався з водієм, що, невпинно кланяючись, клав до кишені незаслужено велику суму, з вдячности підійшов до Робінсона і, мабуть, обговорював, як найкраще доправити його нагору. Карлові здалося, що на нього ніхто не дивиться, може, Делямарш легше стерпить мовчазний відхід, звісно, найкраще було б уникнути сварки, отож він просто ступив на вулицю, аби якомога швидше щезнути. Діти кинулися до Делямарша, аби звернути його увагу на Кар-лову втечу, але тому навіть не довелося втручатися, бо поліцай, витягнувши палицю, сказав: "Стій!".