"А тепер іди до Беса, перевдягнися, передай йому ліврею і негайно, я підкреслюю: негайно покинь цей готель".
Надкухарка заплющила очі, цим вона хотіла заспокоїти Карла. Кланяючись на прощання, він мигцем побачив, як надкельнер потай узяв надкухарку за руку і попестив її. Надпортьє важкими кроками відпровадив Карла до самих дверей, які не наказав зачинити, а сам тримав відкритими, щоби закричати Карлові вслід: "За чверть хвилини маєш вийти повз мене через головну браму! Зрозумів?"
Карл поспішав як тільки міг, лише щоби уникнути ще однієї неприємности на головній брамі, однак усе діялося повільніше, ніж йому хотілось би. Спершу десь запропастився Бес, до того ж тепер, у час сніданку, довкола було повно людей, тоді виявилося, що якийсь хлопець позичив старі Карлові штани, і Карлові довелося обшукати вішаки майже коло всіх ліжок, перш ніж він ті штани знайшов, так що минуло добрих п'ять хвилин, перш ніж він дістався до головної брами. Перед ним саме йшла якась дама в супроводі чотирьох панів. Усі вони прямували до великого автомобіля, який чекав на них і дверцята якого вже тримав відчиненими лакей, витягнувши водночас вільну ліву руку горизонтально і непорушно, що виглядало надзвичай урочисто. Та Карл марно сподівався прошмигнути непоміченим за цим шляхетним товариством. Надпортьє вже спіймав його за руку, висмикнув з-поміж двох панів і, перепросивши їх, шарпнув до себе. "І це такі чверть хвилини, — сказав він, подивившись на Карла збоку, наче спостерігаючи за неточним годинником. — Ану, ходи-но сюди", — і повів Карла до великої портьєрні, яку Карлові хоч і кортіло завжди роздивитися, та куди тепер, коли його заштовхав портьє, він увійшов із великою недовірою. Він стояв уже на порозі, коли обернувся, спробував відштовхнути надпортьє і втекти. "Ні-ні, сюди", — сказав надпортьє і крутонув Карлом. "Але ж мене вже звільнено", — сказав Карл, маючи на увазі те, що ніхто вже нічого не сміє йому в цьому готелі наказувати. "Заки я Тебе тримаю, Тебе не звільнено", — сказав надпортьє, і в цьому була якась рація.
Зрештою, Карл не знайшов причини опиратися портьє. Бо що йому, по суті, ще могли заподіяти? До того ж стіни портьєрні всуціль складалися з велетенських скляних шиб, крізь які виразно було видно потоки людей, що рухалися назустріч один одному у вестибюлі, немовби ти був серед них. Так, здавалося, в усій портьєрні немає ні закапелочка, де можна було би сховатися від людських очей. Хай там як, назовні, здавалося, поспішають люди, прокладаючи собі шлях, розчепіривши лікті й опустивши голову, вимацуючи очима дорогу та піднявши вгору пакунки, та все ж жоден не минав кинути бодай побіжний погляд у портьєрню, бо за її шибами завжди вивішено оголошення та повідомлення, важливі і для гостей, і для персоналу. Окрім того, рух панував і між портьєрнею та вестибюлем, бо під двома великими розсувними вікнами сиділо двійко підпортьє, котрі безперестанку давали довідки з найрізноманітніших питань. То були просто-таки перевантажені люди, і Карл ладен був заприсягтися, що надпортьє, як він його знав, якось оминув у своїй кар'єрі ці посади. Ці двоє людей, що надавали довідки, — іззовні таке годі було собі уявити, — незмінно мали перед собою в отворі віконця щонайменше десять облич, котрі щось запитували. І серед цих десяти питальців, що постійно змінювалися, часто панувала така мішанина мов, ніби кожного вислав якийсь інший край. Завжди хтось запитував одночасно з кимсь іншим, до того ж завжди хтось когось перебивав. Більшість хотіла щось забрати з портьєрні або щось туди здати, тож із натовпу постійно виднілося нетерпляче вимахування рук. Одного разу в когось виникла потреба в газеті, що ненароком розкрилася згори, затуливши на мить усі обличчя. І все це мусили витримувати тільки два підпортьє. Просто говорити для них було би замало, вони торохтіли, особливо один, понурий чоловік із чорною бородою на все лице, давав довідки без найменшої зупинки. Він не дивився ні на стільницю, звідки невпинно щось брав, ні на обличчя осіб, що його запитували, а тільки просто поперед себе, вочевидь, щоби заощадити й зібрати сили. До речі, його борода, мабуть, не надто сприяла зрозумілості його мови, і Карлові за ту хвильку, що він простояв коло нього, дуже небагато вдалося зрозуміти зі сказаного, хоча, можливо, попри англійський акцент, то й були іноземні мови, якими той чоловік говорив. Збивало з пантелику й те, що довідки він надавав так густо, що одна безпосередньо переходила в іншу, й один питалець із напруженим виразом обличчя ще вслухався, гадаючи, що й далі йдеться про його справу, аби щойно за хвильку зауважити, що її вже давно полагоджено. Звикнути слід було й до того, що підпортьє ніколи не просив повторити питання, навіть якщо його ставили загалом зрозуміло, лише дещо невиразно, тоді ледь помітне похитування голови зраджувало, що він не має наміру відповідати, і тепер уже справою пи-тальця було усвідомити власну помилку й точніше сформулювати запит. Саме це забирало в деяких людей перед віконцем особливо багато часу. На допомогу кожному підпортьє було приставлено хлопчика на побігеньках, що бігали між книжковою полицею та різними скриньками, приносячи звідти все, що саме потребував той чи інший підпортьє. То були найвище оплачувані, хоча й найважчі посади, що тільки існували в готелі для зовсім молодих людей, у певному сенсі вони були ще прикріші від посади підпортьє, бо тим треба було просто думати й говорити, а молоді люди мали і думати, й бігати водночас. Коли траплялося, що вони подавали підпортьє щось не те, ті не могли серед поспіху спинятися і довго їх напучувати, а просто-на-просто одним порухом змахували той предмет зі столу на підлогу. Дуже цікава була й зміна підпортьє, що відбувалася саме незадовго по тому, як Карл увійшов. Така зміна мусила, звісно, принаймні за дня, відбуватися по кілька разів, бо годі було знайти людину, яка витримала би за віконцем довше, ніж годину. Отож на знак наближення зміни лунав дзвоник, тієї ж таки миті з бічних дверей входили ті два підпортьє, чия черга тепер наставала, кожен у супроводі свого хлопця на побігеньках. Наразі вони бездіяльно ставали коло віконця, спостерігаючи якусь часину за людьми з другого боку, аби виявити, на якій стадії перебуває відповідь на питання. Якщо мить здавалася їм слушною, щоби влитися, вони плескали по плечу того підпортьє, якого збиралися заступити, і той, хоч досі аніскілечки не переймався тим, що діється за його спиною, відразу розумів і звільняв місце. Все це відбувалося так швидко, що іноді навіть захоплювало зненацька людей із другого боку віконця, і вони майже сахалися з переляку перед цим новим обличчям, що так раптово перед ними виринуло. Тоді звільнені двоє чоловіків потягувалися і обливали свої розпашілі голови під двома вже приготованими з цією метою умивальниками. Зате звільненим хлопчикам на побігеньках іще не можна було потягуватися, вони якийсь час ще були зайняті тим, що збирали з підлоги кинуті під час їхньої зміни предмети й клали їх на місце.