Тут із сусідньої кімнати почулося голосне плескання в долоні. "Хтось іще слухає!" — ошелешено скрикнув Карл. "Мак", — тихо проказала Клара. І вже долинуло Макове гукання: "Карле Росман! Карле Росман!"
Карл двома ногами відразу перемахнув через стілець для гри і розчахнув двері. Там він побачив Мака, що напівлежав-напівсидів у великому ліжку з балдахіном, недбало накинувши на ноги ковдру. Цей балдахін із блаватного шовку був єдиною ледь дівочою ошатою цього поза тим простого, кутасто змайстрованого з важкого дерева ліжка. На нічному столику горіла лише свічка, зате постіль і Макова сорочка були такі білі, що її світло, падаючи, відсвічувало майже сліпучим сяйвом; та й балдахін світився, принаймні на краях, своїм ледь хвилястим, не надто туго напнутим шовком. Проте відразу за Маком ліжко й усе решта потопало в майже цілковитій темені. Клара прихилилася до бильця ліжка, не зводячи з Мака погляду.
"Сервус, — сказав Мак, простягаючи Карлові руку. — А Ви граєте цілком непогано, досі я знав лише Ваше мистецтво їздити верхи". "Одне я вмію так само зле, як і інше", — сказав Карл. "Якби я знав, що Ви слухаєте, нізащо не грав би. Але Ваша панна", — він урвав мову, він не наважився сказати "наречена", бо Мак і Клара, вочевидь, уже спали разом. "Я ж бо здогадувався, — сказав Мак, — тому Клара мусила принадити Вас із Нью-Йорка, інакше я ніколи не почув би Вашої гри. А вона ж іще й як гра початківця, і навіть у вивчених піснях Ви припустилися кількох помилок, та все одно вона мене дуже втішила, поминаючи те, що я не зневажаю гри жодної людини. Та хіба Ви не хочете сісти і ще на хвильку залишитися в нас. Кларо, таж дай йому крісло". "Дякую, — сказав Карл, затинаючись. — Я не можу залишитися, хоч би як мені хотілося. Запізно я дізнаюся, що в цьому домі є такі затишні покої". "Я все перебудовую в цьому дусі", — сказав Мак.
Цієї миті пролунали дванадцять ударів дзвону, швидко один за одним, один ударяючи в гук іншого, Карл відчув повів великого руху цих дзвонів на щоках. Що ж то за село таке, що має такі дзвони!
"Мені пора", — сказав Карл, поспіхом тицьнув Макові та Кларі руку, не беручи їхніх, і вибіг у коридор. Там він не знайшов ліхтаря і пошкодував, що передчасно дав служникові на пиво. Він збирався навпомацки пробратися повз стіну до відчинених дверей своєї кімнати, та, не здолавши й половини шляху, побачив, як до нього назустріч поспіхом із піднятою свічкою перевальцем наближається пан Ґрін. У руці, яка тримала свічку, він мав якогось листа.
"Росмане, чому ж Ви не йдете? Чому змушуєте на себе чекати? Чим Ви там займалися в панни Клари? " "Скільки запитань! — подумав Карл. — А тепер він іще й притискає мене до стіни", — бо Ґрін справді насувався на Карла, що спирався спиною на стіну. В цьому коридорі Ґрін набув просто-таки сміховинних розмірів, і Карл для сміху вже питав себе, чи не зжер він бува сердешного пана Полюндера.
"Ви справді не чоловік слова. Обіцяєте бути о дванадцятій, а замість того обтираєте тут двері панни Клари. Я ж обіцяв Вам опівночі щось цікаве, і вже його приніс".
На цих словах він передав Карлові листа. На конверті було написано "Карлові Росману. Вручити особисто опівночі, хоч би де він перебував". "Урешті-решт, — сказав пан Ґрін, заки Карл розкривав листа, — гадаю, вже сама та обставина, що я через Вас приїхав сюди з Нью-Йорка, заслуговує визнання, тож не змушуйте мене ще й бігати за Вами коридорами".
"Від вуйка! — сказав Карл, тільки-но глянувши на лист. — Я цього сподівався", — сказав він, повернувшись до пана Ґріна.
"Чи сподівалися, чи не сподівалися, це мене анітрохи не обходить. Та читайте вже", — сказав той, підносячи Карлові свічку.
При її світлі Карл прочитав: Любий небоже! Як Ти, мабуть, уже встиг збагнути за час нашого, на жаль, аж надто короткого знайомства, я чоловік принципу. Не тільки для мого оточення, але й для мене самого це вкрай неприємно і сумно, але я завдячую своїм принципам усе, чим я є, і ніхто не сміє вимагати від мене, щоб я заперечував саме своє існування, ніхто, в тому числі й Ти, дорогий мій племіннику, навіть якщо Ти був би й першим у ряду, якби мені колись спало на думку допустити ту загальну атаку на мене. Тоді я саме Тебе найрадше підхопив і підніс би цими руками, якими я оце тримаю папір і пишу на ньому. Та позаяк наразі нічого не вказує на те, що таке колись мало би статися, я конче змушений відіслати Тебе від мене після сьогоднішнього випадку і наполегливо прошу ані не намагатися зустрітися зі мною особисто, ні не шукати порозуміння зі мною листовно чи через посередників. Проти моєї волі Ти вирішив піти від мене сьогодні ввечері, але тоді стій при своєму рішенні решту життя, тільки тоді це буде рішення мужа. Для вручення цього листа я обрав пана Ґріна, мого найкращого друга, який із певністю знайде для Тебе достатньо слів утіхи, яких я наразі справді не знаходжу. Він впливовий чоловік і бодай вже з любові до мене підтримає Тебе словом і ділом у Твоїх перших самостійних починаннях. Щоби осягнути нашу розлуку, яка тепер, наприкінці цього листа, знову здається мені незбагненною, я знову й знову змушений повторювати: від Твоєї родини, Карле, не йде нічого доброго. Якби пан Ґрін часом забув вручити Тобі Твою валізку і парасолю, нагадай йому. З найкращими побажаннями всіх майбутніх благ
Твій вірний вуйко Якоб.
"Дочитали?" — спитав Ґрін. "Так, — сказав Карл. — Ви принесли мені валізку й парасолю?" — спитав Карл. "Ось вона", — сказав Ґрін і поставив стару Карлову дорожню валізку, яку досі тримав у лівій руці, сховану за спиною, коло Карла на підлогу. "А парасоля?" — випитував Карл. "Усе тут, — сказав Ґрін і витягнув парасолю, що висіла зачеплена за кишеню його штанів. — Ці речі приніс такий-от Шубаль, головний машиніст Гамбурзько-Американської Лінії, він стверджував, що знайшов їх на кораблі. Можете подякувати йому при нагоді". "Що ж, принаймні маю свої старі речі", — сказав Карл і поклав парасолю на валізку. "Але на майбутнє Вам слід краще їх пильнувати, переказує Вам пан сенатор", — зауважив пан Ґрін, а тоді спитав, тепер уже явно з власної цікавости: "А що це за така дивна валізка?" "Це валізка, з якою солдати в мене на батьківщині йдуть до війська, — відповів Карл, — це стара військова валізка мого батька. Та вона й поза тим вельми практична". Усміхаючись, додав: "За умови, що ніде її не забудеш". "Урешті, життя вже чогось Вас навчило, — сказав пан Ґрін, — а іншого вуйка в Америці у Вас, як я розумію, немає. Ось, даю Вам квиток третього класу до Сан-Франциско. Я вирішив, що так буде для Вас краще, бо, по-перше, можливості заробітку на Сході набагато більші, а по-друге, тому, що тут у всіх справах, які могли би Вам придатися, якось замішаний Ваш вуйко, а Вам конче слід уникати зустрічі. Натомість у Фриско Ви зможете цілком безперешкодно працювати, спокійно починайте від самого низу і спробуйте поступово пробитися догори".