"Хто Ви?" — спитав служник, підносячи йому до лиця ліхтар і освітивши тим самим і своє власне. Його лице здавалося доволі непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закінчувалася шовковистими кучерями. Мабуть, вірний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду, подумав Карл, невідривно розглядаючи бороду вздовж і вшир й анітрохи не переймаючись, що і його самого розглядають. До речі, він відразу й відповів, що він гість пана Полюндера й хотів зі своєї кімнати піти до їдальні, але не зміг її знайти. "Он як, — сказав служник, — ми ще не провели електричне освітлення". "Я знаю", — сказав Карл. "Не хочете припалити свічку від моєї лампи?" — запитав служник. "Прошу", — сказав Карл, так і зробивши. "У цих коридорах такий протяг, — сказав служник, — свічка легко гасне, тому я маю ліхтар". "Так, ліхтар набагато практичніший", — сказав Карл. "Свічка Вас уже всього заляпала", — сказав служник, освітивши свічкою Карлове вбрання. "А я й не зауважив", — вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який вуйко сказав, ніби він пасує найкраще з усіх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пішла йому на користь, пригадав він знову. Служник був такий люб'язний, що почистив костюм, наскільки це дозволяв поспіх; Карл знов і знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, які служник слухняно видаляв. "А чому, власне кажучи, тут такий протяг?" — запитав Карл, коли вони вже рушили далі. "Та тут ще будувати й будувати, — сказав служник, — хоча за перебудову вже взялися, але рухається вона дуже поволі. А тепер іще й застрайкували будівельники, як Ви, можливо, знаєте. З такою будовою купа мороки. От зробили кілька великих проломів, яких ніхто не замуровує, і протяги гуляють цілим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нізащо не витримав би". "То що, говорити голосніше?" — спитав Карл. "Ні, у Вас виразний голос, — сказав служник. — Але повертаючись до будівництва: особливо коло каплиці, яку згодом конче доведеться від'єднати від решти будівлі, протяг такий, що витримати неможливо". "Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплиці?" "Так". "Так я відразу й подумав", — сказав Карл. "Там є на що подивитися, — сказав служник, — якби не вона, пан Мак, мабуть, і не купив би дому". "Пан Мак? — спитав Карл. — Я гадав, будинок належить панові Полюндеру". "Ну, звісно, — сказав служник, — але ж голос пана Мака був при купівлі вирішальним. Ви не знаєте пана Мака?" "Знаю-знаю, — сказав Карл. — Але який його стосунок до пана Полюндера?" "Він наречений панни", — сказав служник. "А от цього я справді не знав", — сказав Карл і зупинився. "Це аж так Вас дивує?" — запитав служник. "Просто намагаюся собі якось усе поукладати. Якщо не знати про такі стосунки, можна наробити великих помилок", — відповів Карл. "Мене лишень дивує, що Вам про це не сказали", — сказав служник. "І справді", — сказав Карл засоромлено. "Мабуть, думали, що Ви й так знаєте, — сказав служник, — бо ж це ніяка не новина. До речі, ми прийшли", — і розчинив двері, за якими показалися сходи, що вертикально піднімалися до задніх дверей їдальні, звідки так само незмінно, як і, мабуть, уже добрі дві години тому, долинали голоси пана Полюндера і пана Ґріна. Служник сказав: "Якщо хочете, я зачекаю Вас тут, а тоді відпроваджу до кімнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорієнтуватися в перший же вечір". "Я вже не повернуся до кімнати", — сказав Карл, сам не розуміючи, чому на ці слова йому стало так сумно. "Аж так зле не буде", — сказав служник, ледь зверхньо усміхаючись, і поплескав його по руці. Вочевидь, він витлумачив Карлові слова так, що Карл збирається цілу ніч просидіти в їдальні, розмовляючи і випиваючи з панами. Карлові не хотілося тепер робити зізнань, до того ж він подумав, цей служник, що подобався йому більше, ніж інші тутешні служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав: "Якщо хочете тут зачекати, то це без сумніву буде з Вашого боку велика люб'язність, і я радо прийму її. В кожному разі, за хвильку я вийду і скажу Вам, що далі. Гадаю, Ваша допомога мені ще знадобиться". "Згода, — сказав служник, поставив ліхтар на підлогу і вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовірно, була пов'язана з перебудовою будинку, — отже, я чекаю тут". "Свічку також можете залишити в мене", — встиг іще сказати служник, коли Карлуже збирався зайти до зали із запаленою свічкою. "Але ж я розтелепа", — сказав Карл і простягнув свічку служникові, що лише кивнув на це, і то невідомо, чи навмисне, чи то просто внаслідок погладжування бороди.
Карл відчинив двері, які без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однієї-єдиної скляної пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути двері й триматися за саму клямку. Карл злякано відпустив двері, бо збирався увійти якраз дуже тихо. Вже не озираючись, він іще помітив, як служник, що, вочевидь, зліз зі свого постаменту, без жодного звуку зачинив за ним двері. "Вибачте, що перешкоджаю", — сказав він обом панам, що подивилися на нього дуже здивовано. Водночас він швидким поглядом оббіг залу, чи не знайде, бува, десь мерщій капелюха. Та його ніде не було видно, зі столу вже геть усе прибрали, може, його зовсім недоречно вже винесли кудись до кухні. "Де ж Ви залишили Клару?" — спитав пан Полюндер, для якого, до речі, Карлова поява, здавалося, була не така вже й небажана, бо він одразу ж по-іншому сів у своєму фотелі, повернувшись до Карла. Пан Ґрін із удаваною байдужістю витягнув гаманця, за розміром і товщиною справжнє чудовисько свого виду, здавалося, в багатьох відділеннях він шукає чогось певного, та, шукаючи, читав і інші папери, що потрапляли йому під руку. "Я маю одне прохання, тільки прошу Вас, не зрозумійте його хибно", — сказав Карл, хутко підійшов до пана Полюндера і поклав, стоячи праворуч від нього, руку на бильце фотеля. "І що ж то за прохання? — запитав пан Полюндер, дивлячись на Карла прямим, відвертим поглядом. — Вважайте, що його вже виконано". І він обняв Карла і притягнув його собі поміж коліна. Карл залюбки це терпів, хоча загалом і почувся надто дорослим, щоби з ним так поводилися. Та вимовити прохання стало, річ ясна, складніше. "Як Вам, власне кажучи, тут у нас подобається? — запитав пан Полюндер. — Чи не здається і Вам, що на селі якось звільняєшся, повернувшись із міста. Загалом, — і він цілком недвозначно поглянув з-поза Карла в бік пана Ґріна, — загалом у мене це враження з'являється постійно, щовечора". "Він говорить так, — подумав Карл, — ніби нічого не знає про цей великий дім, безконечні коридори, про каплицю, ці порожні кімнати, цю кромішну темряву скрізь". "Отож! — сказав пан Полюндер. — Прохання!" — і він приязно потрусив Карла, що німо стояв перед ним. "Я прошу, — сказав Карл, і, хоч як намагався притишити голос, все одно не вдалося уникнути, що Ґрін, сидячи поряд, усе чув, а Карлові так хотілося приховати від нього це прохання, що його можна було витлумачити і як образу для Полюндера, — я прошу, дозвольте мені ще тепер, вночі, повернутися додому". А позаяк найгірше було вже вимовлено, все решта тим стрімкіше полилося вслід, він казав, не вдаючись навіть до найменшої брехні, речі, про які перед тим і близько не думав. "Понад усе на світі я хочу повернутися додому. Я радо колись приїду до Вас знову, бо де Ви, пане Полюндер, там і я радо буваю. Ось тільки сьогодні не можу залишитися. Ви знаєте, вуйко неохоче дав згоду на ці відвідини. Звісно, він мав на це свої підстави, як і на все, що він робить, а я дозволив собі, супроти його найкращої волі, просто-таки вичавити з нього цю згоду. Я просто зловжив його любов'ю до мене. Що в нього були за заперечення проти цих відвідин, тепер уже не має ані найменшого значення, знаю лише напевно, що в цих сумнівах не було нічого, що могло би скривдити Вас, пане Полюндер, бо ж Ви найкращий, найнайкращий вуйків приятель. Ніхто навіть близько не може зрівнятися з Вами щодо дружби мого вуйка. І це єдине вибачення моєї неслухняносте, однак недостатнє. Можливо, Ви не знаєте всіх особливостей наших із вуйком стосунків, тому говоритиму тільки про найпоказовіше. Доки моє навчання англійської не завершене, доки я не набрався необхідного досвіду в справах практичних, я цілковито залежу від вуйкової ласки, на яку, втім, як родич смію розраховувати. Тож не думайте, що я вже тепер здатний хоч якось порядно — а від чогось іншого хай мене Бог боронить — заробляти собі на хліб. Для цього моє виховання було, на жаль, недостатньо практичне. Я дуже посередньо закінчив чотири класи європейської гімназії, а для зарібку це означає набагато менше, ніж нічого, бо що стосується навчального плану, то тут наші гімназії вкрай відсталі. Ви сміялися б, якби я розповів Вам, чого навчився. Коли ж навчатися далі, закінчити гімназію, вступити до університету, все воно, правдоподібно, якось і зрівноважується, і врешті маєш порядну освіту, з якою можна на щось розраховувати і яка дає людині рішучість для зарібку. Мене ж, на превеликий жаль, життя висмикнуло з цих взаємопов'язаних студій, іноді мені здається, що я взагалі нічого не знаю, та й, зрештою, все, що я міг би знати, для Америки й так виявилося би недостатнім. Останнім часом у мене на батьківщині подекуди запроваджують реформовані гімназії, де вивчають сучасні мови, може, й торговельну справу, але коли я закінчував народну школу, цього ще не було. Батько, щоправда, хотів дати мене на англійську, але, по-перше, тоді я й гадки не мав, що мене спіткає таке лихо і як мені придасться англійська, а по-друге, доводилося багато вчитися в гімназії, так що на інші заняття в мене не залишалося аж надто багато часу. Все це я згадую, щоби показати Вам, який я залежний від вуйка, а відтак і який йому вдячний. І Ви, звичайно ж, погодитеся, що за таких умов я не можу дозволити собі робити нічогісінько проти його волі — хай навіть гаданої. І тому, аби хоч якоюсь мірою виправити помилку, якої я супроти нього припустився, негайно мушу повернутися додому". Під час цієї довгої промови пан Полюндер уважно слухав, раз по раз, особливо при згадці про вуйка, хай навіть непомітно пригортав до себе Карла, а декілька разів поважно й ніби очікувально дивився на Ґріна, що й далі порядкував у своєму гаманці. Та Карлові, чим виразніше він упродовж своєї промови усвідомлював своє становище супроти вуйка, ставало все неспокійніше, несамохіть він спробував вирватися з Полюндерових обіймів, тут усе його гнітило, шлях до вуйка крізь ці скляні двері, сходами, через алею, сільськими дорогами, крізь передмістя до великої магістралі, що впадала просто у вуйків будинок, здався йому чимось суворо цілісним, що лежало порожнє, рівне, наготоване для нього й сильним голосом вимагало його. Доброта пана Полюндера й огидність пана Ґріна десь розчинилися, і з цієї прокуреної кімнати він не хотів для себе нічого, крім дозволу попрощатися. Він хоч і почувався закритим супроти пана Полюндера і готовим поборотися з паном Ґріном, та звідусіль на нього все ж наповзав якийсь нез'ясовний страх, припливи якого затуманювали йому очі.