Та вже наступного дня Карла викликали до вуйкового бюра, — тільки в цьому будинку вуйко мав десять різних бюр, — де він застав вуйка і пана Полюндера: обоє лежали у фотелях і були доволі маломовні. "Пан Полюндер, — сказав вуйко, у присмерку кімнати його ледве можна було розгледіти, — пан Полюндер приїхав, щоби забрати Тебе до свого заміського маєтку, як ми говорили вчора". "Я й не знав, що це має бути вже сьогодні, — відповів Карл, — інакше я був би вже готовий". "Якщо Ти не готовий, то ліпше перенесімо ці відвідини на інший раз", — запропонував вуйко. "Але ж які приготування! — вигукнув пан Полюндер. — Молодий чоловік завжди готовий!" "То не через нього, — сказав вуйко, обернувшись до гостя, — але йому все одно довелося б іще піднятися до кімнати, і це Вас затримало би". "І на це є досить часу, — сказав пан Полюндер, — я врахував і цю затримку і навмисно раніше закінчив сьогодні справи". "Бачиш, — сказав вуйко, — які незручності справляють Твої відвідини вже тепер". "Мені дуже прикро, — сказав Карл, — але я миттю повернуся", — і вже хотів був летіти. "Тільки без зайвого поспіху, — сказав пан Полюндер. — Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, Ваші відвідини для мене суцільна втіха". "Пропустиш завтра урок верхової їзди, Ти вже скасував його?" "Ні, — сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, починали бути обтяжливими. — Адже я не знав...". "І Ти все одно збираєшся їхати?" — запитав вуйко. Пан Полюндер, ця привітна людина, прийшов на допомогу. "Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо". "Це вже звучить краще, — сказав вуйко. — Але ж Мак чекатиме на Тебе". "Чекати не чекатиме, — сказав Карл, — але справді прийде". "Отож?" — сказав вуйко, так ніби Карлова відповідь не була жоднісіньким виправданням. І знову вирішальні слова промовив пан Полюндер: "Але ж Клара, — це була донька пана Полюндера, — вона ж чекає на нього вже сьогодні увечері, а вона має першість перед Маком, чи не так?". "Безперечно, — сказав вуйко. — То біжи вже до своєї кімнати", — і він кілька разів, немов проти волі, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли вуйко ще затримав його запитанням: "Але на урок англійської завтра рано Ти ж повернешся?" "Отаке! — вигукнув пан Полюндер і повернувся, наскільки це дозволяла його огрядність, від несподіванки в своєму фотелі. — Хіба не вільно йому принаймні завтрашній день провести за містом ? Я тоді привіз би його післязавтра рано". "В жодному разі, — відповів вуйко. — Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли він уже міцно стоятиме на ногах у налагодженому професійному житті, я радо дозволятиму йому приймати такі люб'язні й почесні запрошення". "Що за суперечності!" — подумав Карл. Пан Полюндер засмутився. "Але ж один вечір і одна ніч — це й справді майже зовсім нічого". "Я теж: такої думки", — сказав вуйко. "Доведеться вдовольнятися тим, що є", — сказав пан Полюндер, уже знову сміючись. "Тож: я чекаю", — гукнув він Карлові, що, позаяк вуйко нічого більше не казав, мерщій пішов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, він застав у бюрі самого тільки пана Полюндера, вуйко кудись пішов. Пан Полюндер радісно потис Карлові обидві руки, ніби намагаючись з усіх сил пересвідчитися, що тепер уже Карл справді їде. Карл, іще розпашілий від поспіху, і собі потис руки пана Полюндера, він тішився, що вирушає на прогулянку. "А вуйко не розсердився, що я їду?" "Та ні! Все це він говорив не так поважно. Просто він бере Ваше виховання близько до серця". "Він сам Вам сказав, що то не було так поважно?" "О, так", — сказав пан Полюндер протягло, на підтвердження того, що не вміє брехати. "Дивно, як неохоче він дозволив мені відвідати Вас, попри те, що Ви його приятель". Пан Полюндер, хоч і не визнав цього відверто, теж не міг знайти цьому пояснення, і обидва вони ще довго, їдучи в автомобілі пана Полюндера крізь теплий вечір, про це розмірковували, хоч і відразу завели мову про інші речі.
Вони сиділи близько один коло одного, і пан Полюндер, розповідаючи, тримав Карла за руку. Карлові кортіло якомога більше почути про панну Клару, так ніби він нетерпеливився від довгої їзди й прагнув потрапити на місце за допомогою розповіді раніше, ніж у дійсності. Попри те, що він іще ніколи не їздив увечері нью-йоркськими вулицями, а на хідниках і дорогах щомиті, як у вихорі, змінюючи напрям, носився галас, спричинений ніби не людьми, а чужою стихією, Карл, намагаючись докладно сприймати слова пана Полюндера, переймався нічим іншим, як тільки його темною камізелькою, на якій навскоси спокійно звисав золотий ланцюжок. Із вулиць, на яких публіка летіла у великому неприхованому страху запізнитися, а авта на якнайвищій швидкості напирали на театр, вони крізь перехідні дільниці виїхали в передмістя, де кінні поліцаї знову й знов скеровували їхній автомобіль у бічні вулички, бо великі вулиці були заповнені демонстраціями працівників металургії, що оголосили страйк, і на перехрестях було дозволено лише найнеобхідніший рух. Коли ж автомобіль, виїздячи із цих темних, лунких завулків, перетинав одну із цих схожих на площу вулиць, із обох боків відкривалася перспектива, яку ніхто не був у змозі простежити очима до кінця, тротуари, переповнені натовпом, що рухався малесенькими крочками, чий спів був злагодженіший, ніж поодинокий людський голос. Натомість на дорозі, яку тримали вільною, тут і там виднівся поліцай на непорушному коні, або люди, що несли прапор або ж обписані, натягнені через вулицю полотнища чи були оточені співпрацівниками і звістовими робітничих ватажків, або вагон електричного трамвая, що не встиг вчасно втекти, а тепер стояв порожній і темний, а водій і кондуктор сиділи на платформі. Невеличкі гуртки цікавих стояли на великій віддалі від справжніх демонстрантів, не покидаючи своїх місць, хоч і нічогісінько не тямили в тому, що насправді відбувається. Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Полюндер обійняв його, переконаність, що він незабаром уже буде бажаним гостем ув освітленому, оточеному мурами заміському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього діяла, і навіть якщо через сонливість, що помалу напливала на нього, він і не сприймав усього, що говорив пан Полюндер, непомильно чи принаймні без розривів, то час від часу таки брав себе в руки, протирав очі, щоби знову на мить пересвідчитися, чи зауважив пан Полюндер його сонливість, бо будь-якою ціною хотів цього уникнути.