— Що ж ви пропонуєте?
— Покладатись тільки на себе і шукати способів порятунку, поки острів не занурився у воду. Він уже осів на два метри.
— Шукайте, — байдуже відповів Брайнт.
Кін підвівся, глянув презирливо і гнівно на Брайнта і вигукнув:
— Я бачу, ви зовсім роздавлені катастрофою, містер, — Кін різко повернувся і вибіг з кімнати.
Брайнт сумно посміхнувся і заплющив очі...
Гомін за вікном розбудив його. Брайнт розплющив очі і одразу ж зажмурився, осліплений яскравим промінням сонця. Воно саме сходило.
— Містер Брайнт, містер Брайнт! Ви не спите?
— А, це знову ви, містер Кін? — Брайнт повернувся в кріслі і розплющив очі. — Ну, що нового?
Кін махнув рукою до вікна і сказав:
— Вони мало не побили мене.
Брайнт усміхнувся і глузливо промовив:
— Свого рятівника! І чим ви накликали їхній гнів?
— Тим, що ми не подбали про шлюпки і рятувальні пояси для острова, що ми не залишили жодного пароплава.
— Але ж хто міг цього чекати?
— Вони більше на нас не покладаються, взялися за справу самі. І знаєте, вони зовсім непогано організувались. Серед них є розумні голови.
— І що ж зробили ці "розумні голови"?
— Вони обрали комітет порятунку. Створили міліцію. Швидко припинили бешкет, поставили варту біля складів, арештували кількох хуліганів.
— Влада Рад. Ну, а далі?
— Далі вони ухвалили: зібрати все наявне на острові дерево і з нього робити плоти.
— Яке ж на острові може бути дерево, крім пальмових стовбурів?
— Так, на жаль, на острозі дуже мало дерева, але все-таки його можна знайти: кіоски, плетені крісла, двері, рами, перегородки, меблі....
— Руйнувати будівлі? Ламати меблі? Це неможливо. Нас ще можуть врятувати. Я не дозволяю.
— Ви спізнились із своїм дозволом, містер. Та і хіба не ви казали, що ви не капітан і не губернатор острова?
— Так навіщо ж сповіщаєте мені про це?
— Тільки в порядку інформації. До того ж і вам треба подбати про пліт.
Брайнт нічого не відповів.
Коли Кін пішов, Брайнт стомлено підвівся, подзвонив служникові, але ніхто не прийшов. Тоді Брайнт сам попрямував у кухню, випив холодної кави і потім піднявся сходами — ліфт не працював — на самий верх будинку готелю, у світличку башти. Він вирішив замкнутися тут, щоб бути якомога далі від Кіна і комітету порятунку.
Брайнт зазирнув у вікно і був вражений виглядом острова, так він змінився.
Острів осів. Колись він піднімався на двадцять метрів над рівнем моря. Тепер бризки хвиль падали на бетонні доріжки. На тому боці, де стояла важка будівля готелю, хвилі перекочувались через залізні поруччя "набережної" і заливали квіткові куртини. Палюче проміння сонця розплавляло крізь шар землі не відновлювану більше підґрунтову "вічну мерзлоту". Вона танула, просочувала вологою землю, яка перетворювалась на рідку грязюку. Дзеркало аеродрому відкидало сонячне проміння. На острові нерівномірно нагрівався ґрунт. Внаслідок цього земля, що оточувала аеродром, здималась буграми. Пальми, мов п'яні, хитались і падали,
Скрізь було чути тріск. Збуджені люди чалапали по грязюці, ламали альтанки, лави... На аеродромі кипіла робота. Канатами, тросами, проводами робітники зв'язували в плоти дошки, уламки меблів, плетені крісла...
Досвідчене око Брайнта з подивом відзначило, що роботу було добре організовано. "Остров'яни" діяльно готувалися рятувати своє життя...
А він?.. Уперше Брайнт усвідомив усю серйозність становища. Засмучений, з останньою надією подивився на океан. Той був пустинний до самого обрію...
5. НА ПЛОТУ
— От нас лишилося тільки двоє, — сказав рудий.
— Більше води і сухарів зостанеться, — просто відповів чорнявий.
Рудому було років сорок. На вигляд це був геркулес. Чорнявий — ще молодий, худий, кощавий.
Пліт гойдався на хвилях. Сонце неймовірно палило. Цій спеці і дню, здавалося, не буде кінця.
Знемагаючи від жари і спраги, два чоловіки лежали пластом, накривши голови шматком смугастої парусини. Другий шматок був прикріплений до палиці замість прапорця. Можна було подумати, що люди вже мертві, так нерухомо лежали вони.
Коли сонце, нарешті, схилилося до обрію, спека спала, повіяло прохолодою. Рудий заворушився.
— Можна напитись і закусити, — сказав він.
Чорнявий мовчав.
— У тебе удар?
— Ні, — глухо відповів чорнявий, не підводячи голови.
— А я вже хотів за спочин душі і твою порцію води випити. Вставай, друже.
Чорнявий важко підвівся на ліктях. Вони мовчки з'їли по сухарю і випили з бідона по кілька ковтків води.
— Так, — заговорив рудий після убогого обіду. — Оце так. Живеш, живеш, а помирати один раз доводиться. Один умирає на пуховій постелі, а другий отак на плоту. Ну я, звичайно, заслужив таку смерть. Так, коли б не я, то й острів, мабуть, стояв би на своєму місці...
Чорнявий повернув голову, щоб краще чути.
— Продав я всіх. Продав і зрадив. — Він помовчав і, пересвідчившись, що чорнявий слухає, вів далі: — Служив я на будівництві острова водолазом. І був там інженер Сміт чи Шмідт, білявий такий. Не зустрічав? І от увечері, коли останній пароплав уже стояв під парами, Сміт гукнув мене і тихо каже:
"Ти якірний ланцюг зварював під водою?"
"Я".
"Хочеш добре заробити?"
"Від заробітку я ніколи не відмовляюсь", — відповідаю.
"Так от, — мовить Сміт, — тисячу доларів одержиш, якщо зробиш те, що накажу. Ось тобі завдаток. Половина, — і тиче мені гаманець з золотими монетами. — Решту одержиш, коли зробиш".
"А що треба робити?"
"Спуститись, — каже, — під воду і якірний ланцюг перерізати".
Я, було, почав відмовлятись і навіть гаманець віддав йому назад. Я не душогуб якийсь. Та й своя голова дорога. А він мене умовляє, що ніякого душогубства тут нема, тільки закони конкуренції. Йому нібито треба довести, що весь проект острова був неправильний. Отже, коли острів з ланцюга зірветься, це й буде доведено. Тоді інший острів за його проектом будувати почнуть — значить, робітникам нова робота. А як тільки острів з якоря зірветься, всіх людей на цей пароплав посадять, і ніхто на світі не дізнається. Скажуть — помилка в розрахунках.
Подумав я: "Закони конкуренції мене не обходять. Нехай капіталісти один одному ніжку підставляють", — і погодився.
До якірного ланцюга під водою вели залізні сходи. Шлях знайомий. Скільки разів я по них лазив. Але риск усе-таки був чималий, якщо ти розумієшся на водолазній справі. Водолаза одягти треба — шолом загвинтити, а потім розгвинтити. Один чоловік на варті стоїть, один на сигналі, один на помпі. Троє-четверо одного водолаза обслуговують. А тут — одному впоратись треба. Сміт обіцяв скафандр зняти, коли повернусь. Без чоловіка на помпі обійтися можна. Компресор у нас був електричний. А все-таки риск. А що коли компресор відмовить? Справився я скоро — залізо електрикою, ніби масло ножем, ріжеться. Піднявся на острів — нема Сміта. Озираюсь, пароплав відходить. Обдурив, значить. Стою я, очманілий, і скафандр з мене зняти нікому. Думаю, як...