Десь у 1830 році помер його брат-священик, і майже відразу обрій для пана Мабефа затьмарився, як ото коли настає ніч. Банкрутство нотаря позбавило його десятьох тисяч франків, які складали весь його статок — власний і те, що лишилося після брата. Липнева революція призвела до кризи в книготоргівлі, а в таких випадках насамперед падає попит на різні там "Флори". Те саме сталося і з "Флорою околиць Котере". Тепер тижнями не з’являлося жодного покупця. Якщо раптом дзеленчав дзвоник, Мабеф здригався. "Це водовоз, пане", — сумно казала йому тітка Плутарх. Одне слово, якогось дня Мабеф покинув вулицю Мезьєр, продав майже всі меблі й частину своїх гравюр, — гравюри йому було не так шкода, як книги, — і переселився в будиночок у селі Аустерліц, поблизу лікарні Сальпетрієр, де він платив двісті п’ятдесят франків за три кімнати й обгороджений садочок із колодязем. У день свого вселення в те нове житло він був дуже веселий і сам позабивав цвяхи та розвісив гравюри й гербарії; решту дня він перекопував садочок, а ввечері, побачивши, що тітка Плутарх сумна й замислена, він плеснув її по плечу й сказав з усмішкою: "Ет, ми ще виведемо індиго!"
Тільки книгареві з крамнички біля брами Сен-Жак та Маріусові дозволялося навідувати старого Мабефа в його будиночку в селі Аустерліц.
До людей, заклопотаних мудрими думками, або безумним захопленням, або, як це часто трапляється, і тим, і тим, дуже повільно доходять буденні турботи. Тому, хоч навкруг нього густішали сутінки, і всі його надії згасали одна за одною, Мабефові пощастило зберегти трохи наївну, але глибоку душевну ясність. У його думках була інерція маятника. Годинник спиняється не відразу, коли гублять від нього ключ.
4. Бідність і злидні — добрі сусіди
Маріусові подобався цей простодушний старий, якого повільно засмоктувала нужда, і який уже починав помічати це — з подивом, але ще без смутку. Маріус охоче навідував Мабефа — правда, досить рідко, раз або двічі на місяць.
Головною розвагою Маріуса були тривалі прогулянки по бульварах, по Марсовому полю або по найбезлюдніших алеях Люксембурзького саду. Він міг простояти півдня, дивлячись на садибу якогось городника, на грядки салати, на курей, що греблися в гною, на коня, який крутив корбу водочерпалки. Перехожі поглядали на нього з подивом, і декому його одежа здавалася підозрілою, а вигляд зловісним. Але то був просто бідний юнак, охоплений невиразними мріями.
Під час однієї з таких прогулянок він відкрив халабуду Горбо й оселився в ній. Його звабила дешевизна і можливість жити на відлюдді. Там його знали тільки як пана Маріуса.
Дехто з колишніх генералів або давніх товаришів полковника Понмерсі, познайомившись із Маріусом, запросили його бувати в них. Маріус приймав такі запросини. Вони давали йому нагоду поговорити про батька. Отож вряди-годи він навідувався до графа Пажоля, до генерала Белавена, до генерала Фріріона, бував і в Будинку Інвалідів. Там слухали музику, грали, танцювали. В такі вечори Маріус одягав свій новий костюм. Але на ті вечірки й бали він ходив тільки в морози, коли не було дощу й грязюки, бо не мав чим заплатити за екіпаж, але хотів, щоб його чоботи блищали, як дзеркало.
У мріях розвіюються всі пристрасті, крім сердечних. Знайшла в них заспокоєння і політична гарячка Маріуса. Сприяла цьому й революція 1830 року, що принесла йому задоволення. Погляди його не змінились, але вони значно пом’якшилися. Власне, це були вже не погляди, а вподобання. До якої партії він належав? До партії людства. Правда, з усіх представників людства він віддавав перевагу французам. Поета він ставив тепер вище за героя. А коли після цілого дня роздумів він повертався ввечері додому і крізь гілля дерев вдивлявся в бездонний небесний простір, у безіменні світила, в порожнечу, в морок, у таємничість, — усе людське здавалося йому таким дріб’язковим!
Проте вічна замріяність не заважала Маріусові будувати плани на майбутнє. Той, хто зумів би заглянути йому в душу, був би вражений її сліпучою чистотою.
Десь посередині 1831 року стара, яка прислуговувала Маріусові, розповіла, що його сусідів, убогу родину Жондретів, виганяють із квартири. Маріус цілими днями не бував удома і навряд чи й знав, що має сусідів.
— А за що ж їх виганяють? — запитав він.
— Бо не платять за помешкання. Вони заборгували за два терміни.
— Скільки це?
— Двадцять франків.
У Маріуса в шухляді столу лежали про запас тридцять франків.
— Ось вам двадцять п’ять франків, — сказав він старій. — Заплатіть за тих бідних людей, а п’ять франків дайте їм. Тільки не кажіть, що це від мене.
Книга шоста
Зіткнення двох світил
1. Коли не знаєш імені — годиться й прізвисько
У ті часи Маріус був гарним юнаком, — середнього зросту, з густим чорним волоссям, з високим розумним чолом, з нервово роздутими ніздрями, зі спокійним і замисленим виразом обличчя. Його манери відзначалися стриманістю, холодністю, чемністю, деякою потайливістю. Але в нього був витончений рот, яскраво-червоні уста й білі зуби, й усмішка пом’якшувала деяку суворість у його погляді.
У найскрутніші часи своєї вбогості Маріус помічав, що дівчата обертаються, коли він проходить, і квапився втекти, присоромлений. Він гадав, вони сміються з його жебрацького вбрання; а насправді вони задивлялись на нього тому, що він був вродливий.
Це німе непорозуміння між ним і зустрічними красунями зробило його цілковитим відлюдьком. Він не обирав собі жодної дівчини з тієї простої причини, що втікав від усіх.
— Не пхайся в ченці, — казав йому Курфейрак. Бо вони з ним давно перейшли на "ти". У молодості люди звертаються одне до одного на "ви" тільки на самому початку дружби. — Моя тобі порада, друже: менше читай книжки й більше поглядай на дівчат. Ті шельми варті нашої уваги, повір мені, Маріусе. А як усе тікатимеш і червонітимеш, то тільки здичавієш, та й годі.
Після кожної такої розмови з Курфейраком Маріус принаймні з тиждень обминав усіх жінок десятою дорогою, молодих і старих без винятку, а крім того, уникав зустрічатись і з самим Курфейраком.
Одначе були на світі дві жінки, від яких Маріус не кидався навтіки і яких він не остерігався. По суті, він би навіть здивувався, якби йому сказали, що то жінки. Однією з них була стара бородата почвара, яка прибирала в Маріусовій кімнаті. "Маріус тому й не відпускає бороду, що її відпустила його служниця", — якось зауважив Курфейрак. Ще однією такою істотою була дівчинка, яку Маріус бачив часто, але зовсім не звертав на неї уваги.