Такі слова, як "права народу", "права людини", "французька революція", "релігія", "прогрес" для Грантера не означали майже нічого. Він підсміювався з них. Він жив однією іронією. "Усе на світі ілюзія, крім моєї повної склянки", — любив повторювати він. Бабій, картяр, гультяй, вічно п’яний, він знай наспівував: "Люблю дівчаток і люблю вино", чим неабияк дратував наших юних мрійників.
А втім, і в цього скептика був предмет фанатичної прихильності. Хоча схилявся він не перед ідеєю або догмою, а перед живою людиною — Анжольрасом. Грантер любив і обожнював Анжольраса. Чим же Анжольрас підкорив цього анархіста-безвірника? Своїми переконаннями? Аж ніяк. Своїм характером. Таке можна спостерігати нерідко. Скептик, який горнеться до віруючого, — це те саме, що закон взаємодоповнення кольорів. Те, чого ми позбавлені, приваблює нас. Ніхто так не любить світла, як сліпий. Карлиця закохується у велетня-барабанщика. У жаби очі завжди звернуті до неба. Чому? Щоб бачити, як літають птахи. Грантер, у якому плазував сумнів, любив дивитись на Анжольраса, в якому ширяла віра. Він відчував потребу в Анжольрасі. Хоч він ясно собі цього й не усвідомлював, але чиста, здорова, тверда, непохитна й правдива натура Анжольраса причаровувала його. Інстинктивно він захоплювався ним як своєю протилежністю. Біля Анжольраса Грантер почував себе людиною. А втім, він був складений з двох начебто несумісних елементів. Він був іронічний і щирий. Його розум обходився без віри, але серце його не могло обійтися без дружби.
Невтримно тягнучись до Анжольраса, Грантер днював і ночував у товаристві цих молодих людей. Тільки тут він почував себе добре, і не було для нього більшої радості, ніж дивитись, як у винних випарах перед ним маячать їхні силуети. Його терпіли за приязну вдачу.
Анжольрас, людина непохитної віри і ворог спиртного, зневажав цього безвірника й пияка. Він поблажливо приділяв йому трохи жалості. Грантер перебував у становищі невизнаного Пілада.[44] Постійно відштовхуваний Анжольрасом, він, проте, ходив за ним, наче тінь, кажучи: "Яка людина — тверда, мов граніт!"
2. Надмогильна промова Боссюе[45] професорові Блондо
Одного полудня Леґль стояв, недбало прихилившись до одвірка кав’ярні "Мюзен". Він дивився на майдан Сен-Мішель і досить безтурботно думав про одну невеличку пригоду, яка сталася з ним позавчора на юридичному факультеті й дещо змінила його плани на майбутнє, плани, правда, досить-таки туманні.
Незважаючи на свій напівдрімотний стан, Леґль, чий погляд ліниво ковзав по майдану, раптом помітив двоколісний екіпаж, що їхав повільно й наче нерішуче. Чого тут треба цьому кабріолетові? Чому він суне так повільно? Леґль заглянув у той екіпаж і побачив поруч із візником якогось юнака. Перед юнаком лежав дорожній мішок. На карточці, нашитій на мішок, виднілося написане жирними чорними літерами ім’я: МАРІУС ПОНМЕРСІ.
Це ім’я вивело Леґля з його замріяно-сонного стану. Він випростався і гукнув, звертаючись до юнака в кабріолеті:
— Пане Маріусе Понмерсі!
Кабріолет зупинився.
Юнак, який теж, здавалося, перебував у глибокій задумі, підвів погляд.
— Що таке? — обізвався він.
— То ви пан Маріус Понмерсі?
— Поза всяким сумнівом.
— Я шукав вас, — сказав Орел із Мо.
— Чого б то? — спитав Маріус, який щойно покинув дім свого діда, а цього молодика бачив уперше: — Я не знаю вас.
– І я вас не знаю, — відповів Леґль.
Маріус подумав, що натрапив на жартівника, який вирішив розіграти його серед білого дня. Він насупився, бо йому було не до жартів.
Орел із Мо незворушно вів далі:
— Позавчора ви не були на лекціях.
— Можливо.
— Точно не були.
— Ви студент? — спитав Маріус.
— Як і ви. Позавчора я випадково заглянув на факультет. Знаєте, іноді спадає на думку така фантазія. Професор саме почав перекличку. Якщо на триразовий виклик ви не відгукнетесь, вас викреслюють зі списку, і пропали ваші шістдесят франків.
Маріус почав дослухатися. Леґль провадив:
— Перекличку робив Блондо. Ви знаєте, як він любить винюхувати своїм гачкуватим носом відсутніх. Він підступно почав перекличку з літери "П". Я не слухав його, бо до цієї літери мені діла немає. Перекличка посувалася без запинки. Як по маслу. Всі були на місці, Блондо зажурився. "Еге, приятелю, — подумав я, — сьогодні тобі не доведеться чинити розправу". Аж раптом Блондо викликає: "Маріус Понмерсі!" Ніхто не відгукується. Блондо, повеселівши, повторює, уже голосніше: "Маріус Понмерсі!" — і береться за перо. Повірте, серце в мене не камінь. Я й кажу собі: "Ось славний хлопець, якого зараз викреслять зі списку. Це справжня жива людина, яка не дотримується безглуздого розпорядку, це не той студент, що протирає штани, зубрячи науки та всяку премудрість. Це достойний ледар, який б’є байдики, виїздить гуляти за місто, упадає за гарненькими дівчатами і який у цю хвилину, можливо, перебуває в моєї коханки. Врятуймо ж його! Смерть Блондо!" У цю мить Блондо умочає в чорнило своє замацане перо, обводить хижим поглядом аудиторію й запитує втретє: "Маріус Понмерсі?" — "Тут!" — відповідаю я. Тому вас і не викреслили зі списку.
— Послухайте-но… — почав Маріус.
— А мене викреслили, — додав Леґль.
— Я вас не розумію, — сказав Маріус.
— Нема нічого простішого, — пояснив Леґль. — Відгукнувшись на ваше прізвище, я почав пробиратись до дверей, щоб ушитися. Професор пильно подивився на мене і раптом перескочив на літеру "Л". А моє прізвище Леґль.
— Орел! — урвав його Маріус. — Яке чудове прізвище!
— Отож Блондо добирається до цього чудового прізвища й вигукує: "Леґль!" — "Тут!" — відповідаю я. Тоді Блондо дивиться на мене з посмішкою тигра й мовить: "Якщо ви Понмерсі, то ви не Леґль". Сказавши це, він мене викреслив.
— Добродію, мені так прикро!.. — вигукнув Маріус.
— Насамперед, — урвав його Леґль, — я хочу вшанувати Блондо кількома схвильованими словами. Припустімо, він помер. Від цього він не стане ні кощавіший, ні блідіший, ні смердючіший. От я й скажу: "Тут покоїться Блондо, Блондо Носатий, віл дисципліни, цепний пес усталеного порядку, геній перекличок. Він був прямолінійний, невблаганний, тупий, чесний і огидний. І ось Господь викреслив його зі списку живих, як він викреслив мене з факультетського".