2. Один з кривавих привидів того часу
Кожен, хто опинився б у ті роки в містечку Верноні й захотів прогулятися по тамтешньому монументальному мосту, міг побачити, глянувши через парапет, чоловіка років п’ятдесяти у шкіряному кашкеті, в штанях і куртці з грубого сірого сукна, на яку була нашита орденська стрічка, колись червона, а тепер жовта, в дерев’яних черевиках-сабо, із засмаглим майже до чорноти обличчям і майже білим волоссям, з великим шрамом, що перетинав лоб і щоку, згорбленого, зсутуленого, завчасу постарілого; з ранку до вечора той чоловік ходив із лопатою або садовим ножем у руці по одній із обгороджених ділянок, які ланцюгом тягнуться понад лівим берегом Сени — чарівні, зарослі квітами куточки, що їх можна б назвати садками, якби вони були більші, або букетами, якби були менші. Усі ті ділянки впиралися одним краєм у річку, а протилежним — у будиночок. Згаданий нами чоловік у куртці й дерев’яних черевиках десь близько 1817 року жив у найскромнішому з тих будиночків, до якого прилягала найменша ділянка. Він мешкав там у тиші й убогості разом зі служницею, про яку важко було сказати, молода вона чи стара, бридка чи гарна, селянка чи міщанка. На своїй діляночці землі він вирощував прегарні квіти, яким віддавав увесь свій час.
Упертою й наполеґливою працею він зумів вивести кілька сортів тюльпанів і жоржин, про які, здавалося, забула природа. Від світанку до вечора трудився він улітку на своїх грядках, підрізаючи, прополюючи, поливаючи, ходячи поміж квітниками з виразом лагідної доброти і глибокого смутку; іноді він годинами стояв нерухомо, слухаючи спів пташки на дереві або лепетання дитини в сусідньому домі, чи споглядаючи краплі роси на кінчику травинки, що її сонячний промінь перетворював у темно-червоний рубін. Годувався він надголодь і частіше пив молоко, ніж вино. Будь-який хлопчисько міг командувати ним, служниця бурчала на нього. Він був боязкий і сором’язливий до крайнощів, рідко виходив на вулицю й не бачився ні з ким, крім жебраків, що стукали в його вікна, та свого кюре, доброго старого абата Мабефа. Одначе якщо хтось із жителів містечка або приїжджих цікавився його тюльпанами й трояндами, він з усмішкою розчиняв перед ними хвіртку своєї садиби. То й був "луарський розбійник".
І разом з тим кожному, хто захотів би почитати спогади про військові походи, газету "Монітер" і зведення про бойові дії великої армії, не раз стрілося б ім’я Жоржа Понмерсі. Ще зовсім юним він став солдатом Сентонжського полку. Коли починалася революція, цей полк увійшов до Рейнської армії. Понмерсі воював під Шпейєром, Вормсом, Нейштадтом, Тюркгеймом, Альцеєм і Майнцом. Він був серед дванадцяти сміливців, які, укріпившись за старим Андернахським фортечним валом, стримували цілий корпус принца Гессенського й відступили тільки тоді, коли ворожі гармати пробили в мурі величезний пролом. У війську Клебера він брав участь у битві під Марш’єном і Мон-Паліселем, де йому поранило руку шрапнельною кулею. Потім він опинився на кордоні з Італією і в числі тридцятьох гренадерів під командуванням Жубера захищав Тендську ущелину. Жубер після цієї битви дістав звання генерал-ад’ютанта, а Понмерсі — підпоручика. Жорж Понмерсі був поруч Бертьє під дощем картечі в день битви біля Лоді. Він бачив, як його колишній генерал Жубер упав у бою біля Нові в ту мить, коли підняв шаблю і вигукнув: "Уперед!" Виконуючи якесь бойове доручення, Понмерсі повантажився зі своєю ротою на легкий вітрильник, відплив із Генуї в уже не пригадую який порт і потрапив в оточення сімох чи вісьмох англійських кораблів. Капітан-генуезець хотів викинути гармати в море, заховати солдатів між двома палубами і прослизнути в темряві як торговельне судно. Одначе Понмерсі звелів підняти на щоглу трикольоровий прапор і гордо пройшов під гарматними жерлами британських фрегатів. Відпливши звідти на двадцять льє, він так осмілів, що на своєму вітрильнику напав на великий англійський транспорт із військом і захопив його в полон. 1805 року він служив у дивізії Малера, яка відбила Гюнцбург в ерцгерцога Фердінанда. Біля Веттінгена він виніс під градом куль смертельно пораненого полковника Мопеті, командира 9-го драгунського полку. Він відзначився під Аустерліцом під час уславленого маршу колон під вогнем ворога. Коли кавалерія російської імператорської гвардії розгромила батальйон 4-го піхотного полку, Понмерсі був серед тих, хто завдав переможного контрудару. Імператор нагородив його хрестом. Понмерсі був свідком, як узяли в полон Вюрмсера під Мантуєю, Меласа в Александрії, Макка під Ульмом. Біля Ейлау він був на тому самому кладовищі, де відважний капітан Луї Гюго, дядько автора цієї книжки, зі своєю ротою, в якій було вісімдесят три чоловіки, протягом двох годин стримував всі атаки цілої ворожої армії. Тільки троє вийшли з того кладовища живими — і серед них Понмерсі. Він бачив Москву, потім Березину, потім Люцен, Бауцен, Дрезден, Вахау, Лейпциг і Гельнгаузенську ущелину; потім Монмірайль, Шато-Тьєрі, Краон, береги Марни, береги Ени й страшні лаонські позиції. Біля Арне-ле-Дюка, будучи в чині капітана, він зарубав десятьох козаків і врятував, правда, не свого генерала, а свого капрала. Його всього порубали в тому бою, і тільки з лівої руки в нього витягли двадцять сім скалок кістки. За тиждень до капітуляції Парижа він помінявся з товаришем місцями, перейшовши в кавалерію. Він супроводжував Наполеона на острів Ельбу. Під Ватерлоо він командував ескадроном кірасирів у бригаді Дюбуа. Це він відбив прапор у Люнебурзького батальйону. Понмерсі кинув прапор до ніг імператора. Він був весь залитий кров’ю. Вириваючи прапор, він дістав удар шаблею в обличчя. Імператор крикнув йому: "Ти полковник, барон і кавалер Почесного легіону!" Понмерсі відповів: "Ваша величносте, дякую за свою вдову!" Через годину він упав у рів, на оенську дорогу. Хто ж він такий, цей Жорж Понмерсі? А той самий "луарський розбійник".
Читач уже дещо про нього знає. Після битви під Ватерлоо, як ви пам’ятаєте, його витягли з рову, і йому пощастило приєднатися до армії, а потім у санітарних фургонах він добувся до табору на Луарі.