Знедолені

Сторінка 34 з 215

Віктор Гюго

Потім майнула інша думка: а може, коли він викаже себе, судді візьмуть до уваги некорисливість його вчинку і зважать на те, що протягом останніх сімох років він жив бездоганно і дуже багато зробив для краю? Може, вони врахують усе це й помилують його?

Але таке припущення швидко розтануло, й він гірко усміхнувся, подумавши, що крадіжка сорока су в малого Жерве зробила його рецидивістом, і згідно з буквою закону він буде засуджений на довічні примусові роботи.

Він відігнав від себе будь-які ілюзії, відвернувся від земного і став шукати розради в іншому. Сказав собі, що мусить виконати свій обов’язок; що, виконавши його, він не стане нещаснішим, бо коли дозволить, щоб усе лишилось, як є, коли й далі буде мером у Монтреї-Приморському, то його високий авторитет і добрі діла, його милосердя, багатство і популярність, його доброчесність матимуть присмак злочину. В той час як віддавши себе в жертву, перебуваючи на каторзі, в кайданах, у залізному нашийнику, в зеленій шапці, змучений тяжкою працею, він прилучиться до небесної благодаті!

Кров стугоніла йому у скронях. Він усе ходив і ходив. Видзвонило північ — спочатку на дзвіниці, потім і на ратуші.

Йому стало холодно. Він розтопив у каміні, але не здогадався зачинити вікно.

Тим часом його знову опанувало заціпеніння, і він ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пробило північ. Нарешті це йому вдалося.

"А! — подумав він. — Я вирішив виказати себе".

І тут він згадав про Фантіну.

"Як же я забув? А що ж станеться з цією бідолашною?"

І нові сумніви ще невблаганніше почали терзати його.

Фантіна виринула в його маячні, наче промінчик світла, і все навколо нього змінило вигляд.

— Таж я досі думав тільки про себе одного! — вигукнув він. — Як мені зручніше: промовчати чи виказати себе, чи бути урядовцем, шанованим і гідним зневаги, чи каторжником, зневаженим і гідним пошани, — усюди я, тільки я і більше ніхто! Яке себелюбство, о Господи! А якщо я бодай трохи подумаю і про інших? Найвища святість — це турбота про ближнього. Ану, поміркуймо! Припустімо, я викажу себе. Тоді Шанматьє випустять на волю, а мене знову зашлють на каторгу. А потім? Що станеться тут? Що станеться з краєм, з містом, з фабрикою, з усім цим убогим людом? Адже я дав їм засоби для прожитку, я підклав поліно у вогонь і вкинув кусень м’яса в чавунець повсюди, де тільки в’ється дим із печі. Я створив достаток. До мене тут не було нічого. Я надихнув життям, розворушив і збагатив увесь цей край. Якщо не стане мене, тут не стане душі. Без мене тут усе піде прахом. А ця жінка, яка стільки вистраждала, така доброчесна у своєму падінні, жінка, що їй я, сам того не знаючи, завдав стільки лиха! А дитина, яку я пообіцяв привезти! Якщо я зникну, мати помре. Дитина залишиться сиротою. Так буде, коли я викажу себе. Ну, а коли не викажу? Поміркуймо, що буде, коли я не викажу себе.

Поставивши таке запитання, Жан Вальжан замовк, охоплений нерішучістю; та це тривало недовго, і він спокійно відповів собі:

— Ну що ж, той чоловік піде на каторгу, але ж він і справді вчинив крадіжку! Я залишуся тут і продовжуватиму свою справу. Через десять років я матиму десять мільйонів і все роздам людям, я не залишу собі нічого. Усе навколо процвітатиме, промисловість розбудується, виростуть нові заводи й фабрики, тисячі родин будуть щасливі. Зникнуть злидні, а зі злиднями зникнуть розпуста, злодійство, бандитизм — усі суспільні вади, усі злочинства! І ця бідолашна мати виховає своє дитя! І весь край житиме заможно й чесно! О, я геть схибнувся! Я, бачте, захотів виказати себе! Заради того, щоб урятувати якогось волоцюгу від покарання, може, трохи надмірного, але справедливого, я хочу приректи на занепад цілий край! Допустити, щоб бідолашна жінка сконала в лікарні! Щоб бідолашна дівчинка сконала на вулиці! Як собаки! І мати так і не побачить своєї дитини! А дитина так і не знатиме матері! І все заради старого злодія, котрий, звісно, заслуговує каторги, як не за це, то за щось інше. Оце так совість, що виправдовує злочинця і віддає в жертву невинних! Виправдовує старого волоцюгу, якому й жити лишилося всього кілька років, та й навряд чи на каторзі йому буде гірше, ніж у його халабуді, — і віддає на згубу безліч людей: дітей, матерів, жінок! Ту бідолашну малу Козетту, яка не має нікого в світі і яка в цю мить, певно, вся посиніла від холоду в барлозі тих негідників Тенардьє! І я хочу забути про свій обов’язок щодо цих нещасних створінь? І я піду виказувати себе? І я зроблю таку несосвітенну дурницю!

Він підхопився на ноги і став ходити. Цього разу йому здалося, що він задоволений.

"Оце і є правда, — подумав він. — Я знайшов вихід й ухвалив рішення. Воно в інтересах багатьох людей, а не в моїх особистих. Я Мадлен, і я залишуся Мадленом. Лихо Жанові Вальжану! Це вже не я, і якщо в цю мить хтось носить таке ім’я, хай він сам дбає за себе. Мене воно не стосується".

Він ступив іще кілька кроків, а тоді раптом зупинився:

— Сміливіше! — сказав він. — Рішення ухвалено, й не слід вагатись. Є ще нитки, які пов’язують мене з Жаном Вальжаном. Треба порвати їх! Навіть у цій кімнаті є речі, які можуть свідчити проти мене. Вони мають зникнути.

Він дістав із кишені гаманець, розкрив його й узяв звідти маленький ключ. Потім устромив ключ у шпарку, майже непомітну на тлі темного візерунка шпалер. Відкрилася потайна шафка, в якій лежали синя полотняна блуза, старі штани, пошарпаний заплічний мішок і велика палиця із залізними наконечниками на обох кінцях. Ті, хто бачив Жана Вальжана в жовтні 1815 року, коли він ішов через Дінь, легко впізнали б його тодішнє жебрацьке спорядження.

Він беріг усе це, як і подаровані йому єпископом срібні свічники, щоб ніколи не забувати, з чого він починав. Тільки що каторжанське майно він ховав, а свічники тримав на видноті.

Він сторожко глянув на двері, ніби боявся, що вони відчиняться, хоч їх і було взято на засув, потім, навіть не глянувши на речі, які святобливо беріг стільки років, схопив одежу, палицю, мішок і вкинув усе разом у вогонь.

Через кілька секунд у кімнаті й на стіні протилежного будинку затремтів червоний відблиск полум’я. Все горіло. Палиця потріскувала й сипала іскрами.