Знедолені

Сторінка 204 з 215

Віктор Гюго

Та віднині цей рай затьмарювало сусідство з пеклом.

Давня настороженість Маріуса щодо Фошлевана тепер, коли той перетворився на Жана Вальжана, змінилася відчуттям жаху.

Але до цього жаху домішувалося невиразне співчуття й подив.

Цей невиправний злочинець повернув віддані йому на збереження гроші. І які гроші! Шістсот тисяч франків! Лише він знав таємницю тих грошей, він міг привласнити їх собі, одначе все повернув.

Крім того, він сам розповів правду про себе. Ніщо не змушувало його. Він, каторжник, міг назавжди сховатися в порядній родині, проте утримався від такої спокуси. А чому? Бо цього вимагала від нього совість. Таке прагнення до справедливості не властиве людям пересічним. Пробудження совісті — ознака душевної величі.

Подумки оцінюючи вчинки Жана Вальжана, Маріус намагався створити собі про нього чітке уявлення, але його образ наче розпливався в тумані.

Чесно повернені гроші, правдиве зізнання — це, звичайно, добре. Наче просвіток у хмарах. Але далі хмари знову згущувалися.

Що ж, власне, відбулося в Жондретовому барлозі? Чому з появою поліції, замість звернутися до неї по допомогу, цей чоловік зник? Тепер Маріус знав відповідь. Бо Жан Вальжан утік із каторги й переховувався від поліції.

Друге запитання: чому Жан Вальжан прийшов на барикаду? Тепер перед схвильованою уявою Маріуса чітко постав цей спогад. Жан Вальжан був на барикаді, але він не брав участі в битві. Що ж його привело туди? На це запитання Маріусові відповів привид Жавера. Маріус тепер виразно пригадав, як з’явився в розпалі битви Жан Вальжан, ведучи з барикади зв’язаного Жавера, і потім за рогом вулички Мондетур пролунав пістолетний постріл. Між шпигом і каторжником, певне, існувала давня ненависть. Вони заважали один одному. Жан Вальжан прийшов на барикаду, щоб помститися. І з’явився він пізніше за інших, мабуть, довідавшись, що Жавер потрапив у полон. І Жан Вальжан убив Жавера.

І нарешті, третє запитання — воно терзало Маріуса, мов розпечені обценьки. Як могло статися, що життя Жана Вальжана довго було поєднане з життям Козетти? Яка темна гра провидіння звела докупи дитину й такого чоловіка? Яким чудом могла злитися доля невинного юного створіння з долею запеклого грішника? Хто міг прив’язати ягня до вовка і — явище навіть загадковіше — привернути вовка до ягняти? Адже вовк любив ягня, люте створіння обожнювало створіння слабке. Цілих дев’ять років страховище охороняло янгола. Хто він такий — цей Каїн із ніжним серцем? Цей розбійник, що оберігав і плекав невинність?

Не знаючи відповіді на це запитання, Маріус заспокоював свої сумніви тим, що шляхи Господні недовідомі. Бог сам обирає засоби, й Він не зобов’язаний звітувати перед людиною. Жан Вальжан справді виховав Козетту й до якоїсь міри був творцем її душі. Ну то й що? Робітник був потворний, але робота виявилася чудесною. Бог створив чарівну Козетту, а її вихователем настановив Жана Вальжана. Йому заманулося обрати собі дивного помічника. А що в цьому такого? Хіба гній не допомагає виростити троянду?

Маріус обожнював Козетту, він володів Козеттою. Козетта сяяла чистотою й невинністю. Хіба цього не досить? Що йому до особистих справ Жана Вальжана? Сахаючись фатальної тіні цього чоловіка, Маріус чіплявся за його ж таки слова: "Я ніхто для Козетти. Десять років тому я навіть не знав, що вона існує на світі".

Жан Вальжан був випадковим перехожим. Він сам так сказав. Ну ось він і пройшов мимо. Провидінням для Козетти стане віднині Маріус.

Не можна сказати, що Маріус не намагався знайти якісь виправдання для Жана Вальжана. Та думки його неминуче поверталися до одного: це був каторжник, тобто істота, відкинута на саме дно суспільства. Хоч Маріус і був демократом, проте він беззастережно засуджував усіх, хто в чомусь завинив із погляду закону. Маріус ще не вмів відрізняти закон від права, справедливість у людському розумінні від справедливості Божої. Він вважав, що довічне покарання і суспільне прокляття — це необхідні умови для існування цивілізації. Маріус стояв ще на цьому щаблі духовного розвитку, хоч мав неминуче піднятися вище, тому що був добрий і від природи схильний у всьому докопуватись до істини.

У світлі таких уявлень Жан Вальжан здавався йому створінням відразливим і потворним. Каторжник. Це слово звучало для Маріуса трубним голосом правосуддя, й кінець кінцем він відвернувся від Жана Вальжана.

Слід відзначити, що Маріус не поставив Жанові Вальжану двох-трьох запитань, які мали вирішальне значення. І не тому, що вони його не цікавили, — він їх боявся. Жондретів барліг? Барикада? Жавер? Хто знає, яке жахливе світло пролили б на події правдиві відповіді Жана Вальжана на такі запитання? Чи не відбилися б і на янгольському чолі Козетти відблиски пекельного полум’я? Маріус і так довідався надто багато. Тепер йому куди дужче хотілося все забути, ніж прояснити.

Перебуваючи в такому душевному стані, Маріус із тривогою думав про те, що цей чоловік і далі підтримуватиме взаємини з Козеттою. Він картав себе за невиправдану слабість, що штовхнула його на фатальну поступку. Він дозволив собі розчулитись. Він припустився помилки. Йому слід було відштовхнути Жана Вальжана. Маріус був невдоволений собою.

Що ж тепер робити? Він не міг змиритися з думкою, що Жан Вальжан навідуватиме Козетту. Навіщо йому цей чоловік? Проте він дав обіцянку, а слова, даного навіть каторжнику, треба дотримуватись. І все ж таки насамперед він має подбати про Козетту.

Маріус ніяк не міг виплутатися з цього клубка думок. Його опанувала глибока тривога. Приховати її від Козетти було нелегко, але кохання — великий талант, і Маріус зумів не виявити свого хвилювання.

Наче мимохідь він поставив кілька запитань Козетті, чистій і невинній, мов горлиця; слухаючи розповіді про її дитинство та юність, він усе більше переконувався в тому, що ставлення до неї каторжника було взірцем батьківської доброти й ласки. Отже, Маріус угадав правильно. Цей зловісний будяк любив і оберігав чисту лілію.

Книга сьома

Сутінки згущуються

1. Кімната на нижньому поверсі

Другого дня ввечері Жан Вальжан постукав у ворота Жільнорманового дому. Його зустрів Баск.