На справу допомоги в’язням і їхнього дострокового звільнення… — п’ятсот ліврів
На викуп батьків родин, ув’язнених за борги… — тисяча ліврів
На допомогу бідним учителям шкіл єпархії… — дві тисячі ліврів
На хлібні гамазеї в департаменті Верхні Альпи… — сто ліврів
Жіночій конгрегації у містах Дінь, Манок і Сістерон на безкоштовне навчання дівчаток із убогих родин… — півтори тисячі ліврів
Біднякам… — шість тисяч ліврів
На мої особисті витрати… — тисяча ліврів
____________________
Усього п’ятнадцять тисяч ліврів
За весь час свого перебування в Діні єпископ Мірієль майже нічого не змінив у цьому розпорядку, яким він, так би мовити, "упорядковував свої домашні видатки".
Панна Батистіна прийняла такий розпорядок із мовчазною покірливістю. Для цієї святої жінки пан Мірієль був водночас і братом, і єпископом, другом у житті і наставником у вірі. Вона любила його і водночас глибоко шанувала. Коли брат говорив, сестра не заперечувала; коли він щось робив, вона безмовно погоджувалась. Проте служниця Маглуар таки трохи побурчала. Єпископ, як ми бачили, залишив собі тільки тисячу франків на рік. Разом із пенсією Батистіни це складало тисячу п’ятсот франків, на які й жили ті дві літні жінки і старий чоловік.
А коли в Дінь навідувався якийсь сільський кюре, монсеньйор єпископ ще й знаходив, чим почастувати його, завдяки суворій ощадливості Маглуар і розумному господарюванню сестри.
Одного дня — а він був у Діні вже місяців три — єпископ сказав:
– І все ж таки мені бракує коштів!
— Ще б пак! — вигукнула Маглуар. — Адже ви навіть не зажадали гроші, які має надати вам департамент для витрат на карету та роз’їзди по єпархії. Колишні єпископи користувалися цими грішми.
— Ага! — сказав Мірієль. — Ви маєте слушність, пані Маглуар.
І він написав відповідне клопотання.
Через якийсь час його прохання було розглянуто, і генеральна рада проголосувала виділити річну суму в три тисячі франків, занісши її до такої статті витрат: "Асигнування панові єпископу на власний екіпаж, поштові карети і пастирські відвідини".
З цього приводу місцеві буржуа зчинили були неабиякий галас, звинувачуючи єпископа в жадібності.
Зате служниця Маглуар щиро зраділа.
— Оце добре, — сказала вона Батистіні. — Його превелебність спершу подбав про інших, настав час подумати й про себе. Свої благодіяння він уже впорядкував. Тепер маємо три тисячі ліврів на власні потреби. Нарешті!
Того ж таки вечора єпископ написав і віддав сестрі ось яку пам’ятку:
Гроші на утримання карети й пастирські відвідини
На м’ясний бульйон для лікарняних хворих… — тисяча п’ятсот ліврів
Товариству сирітської опіки в Ексі… — двісті п’ятдесят ліврів
Товариству сирітської опіки в Драгіньяні… — двісті п’ятдесят ліврів
На дітей-підкидьків — п’ятсот ліврів
На сиріт п’ятсот — ліврів
____________________
Усього три тисячі ліврів
Такий був бюджет єпископа Мірієля.
Що ж до побічних єпископських прибутків — зі шлюбних оголошень, з хрестин, з проповідей, з освячення церков або каплиць, з вінчань, — то його превелебність дуже охоче брав гроші в багатих, щоб цілком віддавати їх біднякам.
Минуло небагато часу, і почали надходити грошові пожертви. Імущі й неімущі стукали в двері до пана Мірієля, одні йшли просити милостиню, інші — давати її. Вже через рік єпископ став скарбником усіх добродійників і касиром для тих, хто потребував допомоги. Великі суми грошей проходили через його руки. Проте він і не думав міняти свій спосіб життя чи дозволяти собі якусь надмірність.
Навпаки. Оскільки завжди більше злиднів унизу, ніж братської допомоги згори, то він усе роздавав навіть раніше, ніж устигав отримати. Це було те саме, що лити воду на пересохлу землю; нехай скільки жертвували йому грошей, він їх ніколи не мав. І віддавав тоді своє останнє.
Незабаром усі бідняки єпархії щиро полюбили свого єпископа й обрали те з кількох його імен, що несло в собі певний зміст. Відтоді вони називали його не інакше як "монсеньйор Б’єнвеню".[1]
Будинок, у якому він жив, мав два поверхи. Три кімнати на першому поверсі, три — на другому, зверху — горище. За будинком був садочок площею в одну чверть арпана.[2] Обидві жінки мешкали на другому поверсі. Єпископ — на першому. Кімната з дверима на вулицю правила йому за їдальню, друга — за спальню, у третій він обладнав молитовню. Щоб вийти з молитовні, треба було перетнути спальню, а зі спальні двері вели в їдальню. У глибині молитовні був запнутий альков, де стояло ліжко для гостей. Там нерідко ночували сільські кюре, які приїздили в Дінь у своїх особистих або в церковних справах.
Маленька прибудова від саду, де раніше була аптека лікарні, тепер стала кухнею.
А ось який вигляд мала єпископова спальня. Засклені двері в сад, навпроти — залізне лікарняне ліжко під зеленим саржевим балдахіном. Біля ліжка, за завіскою — туалетні речі, які свідчили про досі не забуті звички колишньої світської людини. Ще двоє дверей: одні, біля каміна, — до молитовні, другі, коло книжкової шафи — до їдальні. Книжкова шафа зі скляними дверцятами, повна книжок. Оздоблений деревом камін, пофарбований під мармур, майже завжди без вогню. Над каміном, де звичайно вішають дзеркало, — мідне розп’яття зі стертим сріблом на чорному потертому оксамиті в рамі з облупленою позолотою. Біля засклених дверей — великий стіл, а на ньому чорнильниця, купа паперів і товсті книги. Біля столу — плетене крісло. Коло ліжка — ослінчик для моління.
Тут треба принагідно згадати, що від колишнього статку панові Мірієлю лишилося шість срібних приборів і срібна супова ложка — Маглуар щодня тішилася, дивлячись, як виблискує це срібло на білій полотняній скатертині. А що ми зображуємо тут діньського єпископа таким, яким він був, то мусимо додати, що він не раз казав: "Мені було б нелегко відмовитися від звички їсти срібною ложкою та виделкою".
Крім того, йому дісталися в спадок від двоюрідної бабусі два масивні срібні свічники. Ті свічники стояли на каміні у спальні єпископа, і в них завжди були дві воскові свічки. Коли вони мали гостей, Маглуар запалювала свічки і ставила обидва свічники на стіл.
У головах єпископового ліжка була шафка, куди служниця Маглуар щовечора клала срібні прибори та супову ложку. Ключ від тієї шафки завжди стримів у дверцятах.