Час від часу в потоці екіпажів утворювався затор, і тоді одна з вервечок зупинялася, поки вузол не розплутувався.
Весільний поїзд рухався в напрямку площі Бастилії. Навпроти Капустяного мосту сталася затримка. Майже водночас зупинилась і інша вервечка, яка сунула до вулиці Мадлен. Весільна карета опинилася якраз навпроти коляски з перерядженими.
Такі повози з людьми в масках добре знайомі парижанам. Цілий гурт Кассандр, Арлекінів та Коломбін, що коливаються над головами перехожих, усі можливі кумедні постаті від турка до дикуна, маркізи в обіймах у Геркулесів, базарні перекупки, від чиєї лайки заткнув би вуха сам Рабле, перуки з клоччя, рожеві трико, франтівські капелюхи, блазенські окуляри та ковпаки з метеликом, дошкульні вигуки, руки в боки, зухвалі пози, голі плечі, розгнуздана непристойність, розгул безсоромності на колесах, кучер у вінку, — ось що таке повіз із перерядженими.
Звичай возити по місту людей у масках зародився в найдавніші часи монархії. В такому напхом напханому екіпажі горланять, співають, корчаться від реготу; там гуркоче веселість, іскряться дотепи, пашить рум’янцем безтурботність; дві шкапи тягнуть цей віз із блазнями, цю тріумфальну колісницю Сміху.
Але сміх той надто цинічний, щоб звучати щиро. Він викликає підозру, бо в нього своя мета. За цією вуличною виставою причаїлася влада — у такий спосіб вона намагається переконати парижан, що сьогодні тільки карнавал і більш нічого.
З жалем доводиться визнати, що паризькому простолюду любо дивитись, як суне на чотирьох колесах страхітлива купа живих тіл, у сухозлотиці й лахмітті, у бруді й у блиску, горланячи та співаючи, й роззяви плескають у долоні розгульному параду всіх людських вад. Для юрби і свято не свято, коли в самій її гущі не прогулюються ці випущені поліцією двадцятиголові гідри веселощів. Нічого не вдієш. Париж — місто великих безумств, хоч іноді він і перетворюється на столицю високих ідей.
Отож сталося так, що один із цих величезних повозів, над яким коливалося потворне гроно голів у масках, застряг по один бік бульвару в ту саму мить, коли весільний поїзд зупинився з протилежного боку.
— Глянь-но, — сказала одна маска, — весілля!
— Похорон, а не весілля, — відповіла друга. — От у нас — так справді весілля!
А через хвилину тим, хто був у колясці, довелося розпочати словесну перепалку з усією вулицею, і їм ледве вистачало набоїв із їхнього базарного репертуару, щоб успішно відбивати град непристойних жартів юрби.
Тим часом двоє інших переряджених із тієї самої коляски — носатий іспанець із величезними чорними вусами та молоденька худа перекупка в півмасці — теж помітили весільний поїзд, і поки їхні супутники пересварювалися з перехожими, почали між собою тиху розмову:
— Бачиш отого старого, дочко?
— Якого старого?
— У передній весільній тарадайці, з нашого боку.
— В якого рука підвішена на чорній тасьмі?
— Атож.
— Ну й що?
— Мені здається, я його знаю.
— То й знай собі.
— Ти можеш побачити молоду, якщо нахилишся?
— Ні.
— А жениха?
— У тій тарадайці нема жениха.
— Ти все-таки нахились і спробуй роздивитися молоду.
— Не можу.
— Ну, та дарма, однаково я впізнав старого з обмотаною клешнею, щоб я пропав!
— А на кий біс тобі його знати?
— Згодиться! Але як у біса він потрапив на весілля?
— Якось та потрапив.
— Звідки їде весілля?
— Хіба я знаю?
— Послухай-но.
— Що, татусю?
— Тобі слід упорати одну справу.
— Яку?
— Злізти з нашого воза й постежити за весіллям.
— Навіщо?
— Рознюхай, куди вони їдуть і що то за публіка. Поквапся, дочко, ти в мене дівка спритна.
— Я не можу покинути воза.
— Чому?
— Мене найняли.
— А, чорт!
— Сьогодні я працюю на поліцію в одежі перекупки.
— Що правда, то правда.
— Коли я злізу з воза, перший же лягавий мене хапоне. Сам знаєш.
— Та знаю.
— На сьогодні я продалася фараонам.
— Мені байдуже, кому ти продалася. Мене дратує старий.
— Чого це тебе дратують старі? Ти ж не дівчина.
— Він сидить у тарадайці молодої.
— То й хай собі сидить.
— Отже, він — батько.
— Батько, так батько.
— Послухай-но, я можу з’являтися на люди тільки в масці. А завтра масок уже не носитимуть. Доведеться заповзти у свою нору. А ти вільна.
— Ну й чого ти від мене хочеш?
— Спробуй довідатися, куди поїде весілля. Мені треба знати, де вони живуть.
— Отакої! Спробуй-но через тиждень знайти весілля, яке проїхало Парижем у вівторок на Масницю. Шукай голку в копиці сіна!
— Хай там як, а треба спробувати. Чуєш, Азельмо?
У цю мить обидві вервечки екіпажів рушили в протилежних напрямках, і маски згубили з очей карету з молодою.
2. У Жана Вальжана рука все ще в черезплічнику
В мерії й у церкві Козетта була невимовно гарна й зворушлива. Одягали її Туссен та Ніколетта.
Поверх чохла з білої тафти на Козетті була гіпюрова сукня, фата з англійського мережива, перлове намисто, вінок із помаранчевих квітів. Усе біле — і в цій білості вона сяяла, мов зоря.
Гарне Маріусове волосся було напомаджене й напахчене. Під густими кучерями де-не-де видніли білі риски — шрами від ран.
Дід, більше, ніж будь-коли, втілюючи у своїй поставі й манерах вишуканого франта часів Директорії, гордий, з піднесеною головою, вів Козетту до вінця. Він заступив Жана Вальжана, який не міг вести молоду через свою підвішену на черезплічник руку.
Жан Вальжан, у всьому чорному, йшов за ними й усміхався.
— Який чудовий сьогодні день, пане Фошлеван, — казав дід. — Я голосую за скасування прикрощів і смутку. Віднині в мене немає політичних переконань. Хай усі люди будуть багаті, хай вони втішаються життям, — ось чого я тепер хочу.
Коли по завершенні всіх церемоній, — вимовивши перед мером і перед священиком необхідні "так", розписавшись у муніципальних та церковних книгах, обмінявшись обручками й постоявши поруч навколішки під муаровим вінчальним покривом у хмарах кадильного диму, — молоді — Маріус у всьому чорному, Козетта уся в білому — пройшли між двома рядами зворушених глядачів до розчинених навстіж церковних дверей слідом за швейцаром у полковницьких еполетах, який стукав по плитах алебардою, і попрямували до карети, — навіть тоді Козетта не повірила, що все це наяву. Вона дивилась на Маріуса, дивилась на юрму, дивилась у небо; вона наче боялась пробудитися від сну. Її здивований вигляд надавав їй невимовної чарівності. На зворотному шляху вони сіли в один екіпаж, Козетта поруч із Маріусом. Жільнорман і Жан Вальжан помістилися навпроти. Тітка відступила на задній план і їхала тепер у другій кареті.