Знедолені

Сторінка 194 з 215

Віктор Гюго

Старий Жільнорман пережив усі муки розпачу. Він звелів поставити своє велике крісло біля Маріусового ліжка. Він вимагав, щоб дочка використовувала на компреси й бинти найкращу білизну, яка була в домі. Він щодня розпитував лікаря про одне й те саме.

Того дня, коли лікар оголосив, що Маріус поза небезпекою, старий нестямився від щастя. На радощах він подарував воротареві три луїдори. Увечері в своїй спальні він протанцював гавот, наспівуючи в такт веселу пісеньку. Потім став навколішки на стілець, і Баскові, що підглядав за господарем крізь прочинені двері, вчулося, ніби він молиться.

Доти Жільнорман не вірував у Бога.

Чим очевидніше ставало, що Маріус одужує, тим навіженішим робився старий. Він бігав по сходах і поривався садовити на коліна Ніколетту. Він називав Маріуса "паном бароном" і кричав: "Хай живе республіка!" Він не відводив очей від онука, коли того годували. Він був задоволений, веселий, щасливий, він навіть помолодшав.

Про Маріуса піклувалися, його доглядали, годували й перев’язували, а він тим часом думав тільки про одне: про Козетту. Він не знав, що з нею сталося; події на вулиці Шанврері поставали перед ним, наче в тумані; перед його внутрішнім зором миготіли невиразні тіні — Епоніна, Гаврош, Мабеф, усі його друзі, оповиті зловісним пороховим димом; дивна поява Фошлевана посеред тієї кривавої битви здавалася йому нез’ясовною загадкою; не розумів він також, чому лишився живий, не знав, хто його врятував, і ніхто не міг йому цього сказати; Маріуса привезли у фіакрі на вулицю Сестер Голгофи — от усе, що було відомо; минуле, теперішнє, майбутнє наче потонуло в густому тумані, але в тому непроглядному тумані горів один ясний вогник — його непохитне бажання відшукати Козетту. Без неї він не мислив життя і твердо вирішив, що ніхто не змусить його жити, не повернувши йому втраченого раю.

Відзначмо одну обставину: дідові турботи й ніжність анітрохи не розчулили Маріуса. Він тримався холодно. Жільнорман марно розтрачував свої запобігливі старечі усмішки. Маріус переконував себе, що все добре, поки він мовчить і підкоряється; але варто йому заговорити про Козетту, і дід покаже своє справжнє обличчя. Знову посиплеться град насмішок, почнуться балачки про суспільну нерівність, про камінь на шиї, і зрештою дід рішуче йому відмовить. Маріус заздалегідь весь напружувався.

А потім, у міру того, як він повертався до життя, в пам’яті зринали давні образи, відкривалися старі рани, і між дідом та онуком знову поставав полковник Понмерсі. Маріус казав собі, що немає жодних підстав сподіватися доброго вчинку від людини, яка була жорстока й несправедлива до його батька. І разом з одужанням у ньому зростала неприязнь до діда. Старий терпів це з лагідним смиренням.

Жільнорман відзначив подумки, що Маріус, відтоді як прийшов до тями, жодного разу не назвав його батьком. Правда, не називав і "добродієм", умисне уникаючи будь-якого звертання.

Явно наближалася криза.

Як то завжди буває в подібних випадках, Маріус випробував сили в дрібній сутичці, перш ніж розпочати вирішальну битву. Одного ранку Жільнорман непоштиво висловився про Конвент і дав роялістську характеристику Дантонові, Сен-Жюстові й Робесп’єрові.

— Люди дев’яносто третього року були титанами, — суворо відрубав Маріус.

Старий замовк і до самого вечора не зронив ні слова.

Маріус пам’ятав колишню дідову непохитність і сприйняв цю мовчанку за стриманий гнів. Він передбачав запеклу боротьбу й готувався до неминучої битви, твердо вирішивши, що в разі відмови позриває з себе бинти, знову зламає собі ключицю, роз’ятрить ще незагоєні рани і відмовиться від їжі. Він або здобуде Козетту, або помре.

З похмурою терплячістю хворого він став чекати слушної миті.

Така мить настала.

Якось старий нахилився до Маріуса й лагідно сказав:

— Я б тобі порадив більше їсти м’яса, мій хлопчику. Смажена камбала — чудова страва на початку одужання, але щоб поставити хворого на ноги, потрібна добра котлета.

Маріус, до якого майже повернулися сили, зібрав їх докупи, сів на своєму ложі, сперся зціпленими кулаками на постіль і, втупившись у діда грізним поглядом, заявив:

— З цього приводу я хочу сказати вам одну річ.

— Яку?

— Я маю намір одружитися.

— Це передбачено, — сказав дід і зайшовся сміхом.

— Як передбачено?

— А так. Дівчисько буде твоїм.

Маріус затремтів від несподіванки й радості.

А старий Жільнорман провадив:

— Авжеж, ти матимеш своє миле дівчатко. Вона щодня присилає сюди старого добродія довідуватися про твоє здоров’я. Відколи тебе поранили, вона тільки те й робить, що плаче та скубе корпію. Так мені розповіли. Вона живе на вулиці Озброєної людини, в будинку номер сім. Ага, ти сподівався сварки? Ти й на думці не покладав, що твій дід, ця мумія часів Регентства й Директорії, зробить усе по-твоєму? Твоя блискуче підготовлена звинувачувальна промова, добродію адвокат, пропала марно. Одружуйся собі на здоров’я. Вона чарівна, вона розумненька, вона наскубла цілу купу корпії, і вона обожнює тебе. Якби ти помер, нас би поховали всіх трьох; її труну несли б слідом за моєю. Відколи тобі стало краще, я навіть був подумав, чи не посадити її біля твого узголів’я, але ж то тільки в романах юних дівчат просто собі підводять до постелі поранених красенів, які їм подобаються. В житті так не буває. Що сказала б твоя тітка?

Адже ти лежав зовсім голий, друзяко. Та й лікар не дозволив би. Гарненька дівчина — погані ліки від гарячки. Ну гаразд, не будемо більше говорити про це. Бери її, вона твоя. А ти гадав, що старий нелюд стане репетувати, казитись і замахуватися палицею на твою ясну зорю? Ти помилився. Одружуйтеся, добродію, зробіть ласку. Будь щасливий, мій хлопчику!

По цих словах старий розплакався.

Обхопивши голову Маріуса, він притиснув її до своїх старечих грудей, і обидва зайшлися плачем. Так іноді знаходить свій вияв найвище щастя.

— Тату! — вигукнув Маріус.

— Ну от я й дочекався, — пробелькотів старий. — Він усе-таки назвав мене "татом".

Маріус визволив голову з обіймів старого і лагідно мовив:

— Тату! Я почуваю себе добре, і, гадаю, мені тепер можна з нею побачитись.