Знедолені

Сторінка 180 з 215

Віктор Гюго

І, поклавши на стіл пістолет, додав:

— Останній, хто звідси вийде, пристрелить шпига.

— Тут? — запитав чийсь голос.

— Ні, його труп не гідний лежати поруч із нашими. Можна перелізти через малу барикаду у вуличці Мондетур — вона тільки чотири фути заввишки. Шпигун добре зв’язаний. Там його й стратите.

Спокійнішим від Анжольраса в цю хвилину був тільки Жавер.

Тут Жан Вальжан, який стояв у гурті повстанців, вийшов наперед.

— Ви командир?

— Так.

— Недавно ви мені висловили подяку.

— Від імені Республіки. Барикаду врятували двоє: спершу Маріус, потім ви.

— Чи вважаєте ви, що я заслуговую винагороди?

— Безперечно.

— У такому разі я прошу винагородити мене.

— Як саме?

— Дозвольте мені пустити кулю в лоб цьому чоловікові.

Жавер підвів голову, побачив Жана Вальжана і сказав, ледь помітно стенувши плечима:

— Це справедливо.

Анжольрас обвів усіх поглядом і запитав:

— Нема заперечень? — Потім обернувся до Жана Вальжана й сказав: — Забирайте шпига.

Жан Вальжан сів на краєчок столу, взяв пістолет, і тихе клацання засвідчило, що він його зарядив.

Майже в ту саму мить почувся звук сурми.

— До зброї! — гукнув Маріус із вершини барикади. Жавер засміявся майже нечутним сміхом і сказав, пильно дивлячись на повстанців:

— А вам не краще, ніж мені.

— Всі на барикаду! — крикнув Анжольрас.

Повстанці кинулись до виходу. Жавер провів їх побажанням:

— До скорого побачення!

Залишившись наодинці з Жавером, Жан Вальжан розв’язав мотузку, що перехоплювала бранця поперек тулуба, і знаком звелів йому підвестися.

Жавер підкорився зі зневажливою посмішкою, яка підкреслює всю вищість влади, навіть коли вона закута в кайдани.

Жан Вальжан узяв Жавера за мартингал, наче вола за налигач, і вивів його з шинку.

Вони перетнули внутрішній майданчик барикади. Повстанці, чекаючи неминучої атаки, стояли до них спиною.

Один Маріус помітив, як вони проходили. Ті дві постаті — ката та його жертву — він побачив, наче крізь могильну імлу, яка затоплювала його душу.

Не відпускаючи зв’язаного Жавера й на мить, Жан Вальжан змусив його перелізти через малу барикаду на вуличці Мондетур. Перебравшись через цю перешкоду, обидва опинилися у вузькому провулку. Тепер від повстанців їх затуляв наріжний будинок. За кілька кроків здіймалася страхітлива купа мерців.

Жан Вальжан засунув пістолет під пахву й подивився на Жавера поглядом, який без слів говорив: "Це я, Жавер".

— Твоя взяла, — сказав Жавер.

Жан Вальжан дістав з кишені ножа й розкрив лезо.

— Ага, перо! — вигукнув Жавер. — Справді, тобі це пасує більше.

Жан Вальжан розрізав мартингал на шиї в Жавера, розрізав мотузку на зап’ястках, потім нахилився й перерізав пута на ногах.

— Ви вільні, — сказав він випростуючись.

Здивувати Жавера було нелегко. Та, незважаючи на все своє самовладання, цього разу він остовпів від подиву.

— Я не думаю, що виберуся звідси живий, — провадив Жан Вальжан. — Але якщо випадково врятуюся, то знайте: я живу під прізвищем Фошлевана на вулиці Озброєної людини, в будинку номер сім.

Жавер ощирився, наче тигр, і процідив крізь зуби:

— Стережися!

– Ідіть! — сказав Жан Вальжан.

Жавер перепитав:

— Ти сказав: Фошлеван, вулиця Озброєної людини?

— Будинок номер сім.

— Номер сім, — упівголоса повторив Жавер.

Він застебнувся на всі ґудзики, по-військовому випнув груди, схрестив руки, підперши однією з них підборіддя, й рушив у напрямі Центрального ринку. Жан Вальжан проводжав його поглядом. Ступивши кілька кроків, Жавер обернувся й крикнув:

— Ви обридли мені! Стріляйте!

Жавер сам не помітив, що звернувся до Жана Вальжана на "ви".

– Ідіть, — відповів Жан Вальжан.

Жавер віддалявся повільною ходою. Через хвилину він завернув за ріг вулиці Проповідників.

Коли Жавер зник із очей, Жан Вальжан розрядив пістолет у повітря. Потім вернувся на барикаду й сказав:

— Діло зроблено.

А там тим часом відбулося ось що.

Досі Маріус не звертав ніякої уваги на шпига, що лежав зв’язаний у темному закутні нижньої зали. Та побачивши, як той перелазить через барикаду, йдучи на смерть, він раптом згадав поліційного наглядача з вулиці Понтуаз, що дав йому два пістолети, якими Маріус скористався уже тут. Причому йому пригадалося не тільки обличчя, а й прізвище.

Цей спогад, одначе, був невиразний і туманний, як і всі Маріусові думки. То була не впевненість, а радше запитання, яке він поставив самому собі: "Чи це, бува, не той самий поліційний наглядач, що назвався мені Жавером?"

Може, він іще встигне втрутитись і врятувати цього чоловіка? Але спершу треба довідатися, чи то справді Жавер.

Маріус гукнув Анжольраса, що стояв на протилежному кінці барикади:

— Анжольрасе!

— Що таке?

— Як звати того чоловіка?

— Якого?

— Агента поліції. Ти знаєш його прізвище?

— Звичайно. Він нам сказав.

— То як його звуть?

— Жавер.

Маріус здригнувся.

У цю мить пролунав пістолетний постріл.

Потім повернувся Жан Вальжан і крикнув:

— Діло зроблено.

Серце в Маріуса пройняло холодом.

12. Герої

Починалась агонія барикади.

Усе об’єдналося, щоб відтінити трагічну велич цих останніх хвилин: тисячі таємних звуків, що долинали невідь-звідки, дихання озброєних і невидимих людських мас, час від часу — цокіт кінських копит або важкий гуркіт артилерії, рушнична та гарматна стрілянина в лабіринті паризьких вулиць, золотаві клуби порохового диму над дахами будинків, моторошні крики десь удалині, загрозливі спалахи навкруги, сполоховий дзвін Сен-Меррі — тужливий, наче ридання, — тепла літня пора, розкішна голубінь неба, пронизаного сонячним сяйвом і змережаного білими хмарками, чудова погода і страшна німота будинків.

Бо з учорашнього дня ряди будинків по вулиці Шанврері перетворилися на неприступні мури з наглухо зачиненими дверима й віконницями.

У ті часи, такі відмінні від нинішніх, коли народ вирішував покінчити з остогидлим йому старим ладом, коли повітря було насичене гнівом, коли місто само руйнувало свою бруківку, коли повстанню співчувала буржуазія, — тоді заражений бунтівним духом городянин ставав помічником повстанців, і будинок братався з фортецею, що наче з-під землі виростала під його боком. Та коли повстання вибухало невчасно й не діставало підтримки народу, коли він зрікався його, — тоді заколотники були приречені на загибель. Місто навколо них перетворювалося на пустелю, будинки наглухо замикались, і вузькі тіснини вулиць відкривали військам шлях до барикад…