Став чиж у вітті щебетати:
Мовляв, учора Атала
Із чужоземцем в ліс пішла…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Любов не купиш за дукати,
Любов вражає, мов стріла,
Прилипне — гірше, ніж смола…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Ходжу неначе по канату,
Там Ліза, онде — Памела,
Котра в полон мене взяла.
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Допоки маю я страждати?
У серці — сум, в очах — імла,
А груди пристрасть пропекла…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Співаючи, Гаврош водночас розігрував цілу пантоміму. Він корчив найкумедніші гримаси, і його обличчя пересмикувалося, мов дірки подертої білизни, розвішаної сушитись на вітрі. На жаль, він був на вулиці сам-один, і ніхто не міг оцінити його високого хисту. Так пропадають таланти.
Аж раптом він став як укопаний.
Його котячі очі помітили в глибині якихось воріт ручний візок і овернця, що спав у ньому.
Голоблі впиралися в брук, а голова овернця — в передню стінку візка. Він лежав там, скорчившись і звісивши ноги.
Досвідчений Гаврош одразу збагнув, що овернець п’яний. То був вуличний возій, який добряче нализався й тепер міцно спав.
У Гаврошевій голові майнула блискуча думка: "Цей візок дуже згодиться для нашої барикади".
Овернець хропів.
Гаврош обережно потяг його за ноги. І вже через хвилину п’яний так само безтурботно хропів, лежачи на бруківці. Візок було звільнено.
Гаврош, звичний до всяких несподіванок, усе своє завжди мав при собі. Він понишпорив у кишені й дістав клаптик паперу та огризок червоного олівця, поцупленого в якогось теслі.
Він записав:
"Французька республіка.
Візок одержано".
І розписався:
"Гаврош".
Потім засунув папірець у жилетну кишеню овернця, який не переставав хропти, схопився за голоблі й бігцем подався в напрямі Центрального ринку, весело гуркочучи по бруківці.
Зчиняти такий гуркіт було небезпечно. Поблизу Королівської друкарні була вартівня, про яку Гаврош не подумав. Там вартували національні гвардійці. Два розбиті ліхтарі, куплети, виспівувані на повен голос, — цього було занадто для боягузливих вулиць, де всі лягають спати, тільки-но сховається сонце. А вже з годину вуличний хлопчисько біснувався в цьому тихому кварталі, як муха в пляшці. Сержант, що командував загоном, почав дослухатися. Він був чоловік обережний і не квапився вживати заходів.
Оглушливий гуркіт візка урвав сержантові терпець.
— Та їх тут ціла банда! — сказав він. — Ану розвідаймо тихенько.
Було очевидно, що гідра анархії виповзла зі свого лігва й шаленіє у кварталі. Й сержант відважно рушив їй назустріч.
Виїхавши зі своїм візком з вулиці В’єй-Одрієт, Гаврош несподівано зіткнувся з мундиром, ківером, плюмажем і рушницею.
— Овва, таж він тут як уродився! — вигукнув малий, зупиняючись. — Добривечір, пане громадський порядок.
Здивування Гавроша ніколи не тривало довго.
— Ти куди йдеш, голодранцю? — вигукнув сержант.
— Громадянине, — сказав Гаврош, — я ж вас не назвав буржуа. То навіщо ви мене ображаєте?
— Ти куди йдеш, шалапуте?
— Добродію, якщо ви й були чоловіком розумним, то вас вочевидь розжалували.
— Я питаю, куди ти йдеш, поганцю?
— Ви дуже чемні зі мною, пане. А знаєте, вам не даси вашого віку. Вам слід би продати свого чуба по сто франків за волосину. Ви виторгували б аж п’ятсот франків.
— Куди ти йдеш? Чув? Куди йдеш, бандите?
— Пхе, які негарні слова! — відповів Гаврош. — Коли наступного разу братимете цицьку, треба, щоб вам добре витерли рот.
Сержант наставив багнета.
— Скажеш ти мені нарешті, куди йдеш, паршивцю?
— Пане генерал, я йду до лікаря. Моя дружина збирається родити, — сказав Гаврош.
— До зброї! — гаркнув сержант.
Гаврош миттю оцінив своє досить-таки скрутне становище. Візок його підвів, візок має й виручити.
І в ту саму мить, коли сержант був готовий кинутись на Гавроша, підштовхнутий з усієї сили візок із розгону вдарив його в черево й відкинув у рівчак; рушниця розрядилась у повітря.
На крик командира солдати висипали з вартівні й відкрили безладну стрілянину, що тривала довго і знищила кілька віконних шибок.
Тим часом Гаврош, не чуючи під собою ніг, дременув назад і зупинився тільки за п’ять або шість вулиць звідти; сівши на тумбу, він нашорошив вуха і став дослухатися.
Потім обернувся в той бік, звідки чулася шалена стрілянина, і лівою рукою зробив "носа", а правою тричі постукав себе по потилиці. В цей виразний жест паризькі безпритульники вклали усю французьку іронію, й він надзвичайно живучий, бо існує вже півстоліття.
Проте веселий настрій Гавроша затьмарила тривожна думка:
"Я тут помираю зо сміху, я тут стрибаю від радості, але з дороги я збочив. Тепер треба буде накинути добрячого гака. Та дарма! Аби тільки вчасно повернутись на барикаду!"
Бігцем Гаврош вирушив у дорогу.
"На чому ж я зупинився?" — почав він пригадувати на ходу.
І знову заспівав своєї пісні, раз у раз пірнаючи в чорні тунелі вулиць:
Існують ще тюремні ґрати,
Існує в світі кабала,
Існує кривда і хула…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Вам зась народ замордувати!
Лавина гніву з гір пішла
І лад неправедний змела!
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Тремтять у Луврі супостати,
Тремтить монархія гнила,
Що нас за горло узяла…
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Злетів з престолу Карл Десятий!
Такі-то робляться діла,
Коли у нас мете мітла!
Куди так квапляться дівчата?
Куди жене їх доля зла?
Збройна сутичка Гавроша з вартою не залишилася без наслідків. Візок було захоплено в полон, а п’яного заарештовано. Згодом військовий суд злегка покарав його як співучасника заколоту. А старі буржуа кварталу Тампль ще довго згадували про Гаврошеву пригоду: "Нічний напад на вартівню біля Королівської друкарні".
Частина п’ята
Жан Вальжан
Книга перша
Війна між чотирма стінами
1. Перед світанком
Під наглядом Анжольраса повстанці трудилися всю ніч. Барикаду не тільки полагодили, а й зробили вищою на два фути. Увіткнуті між кругляками залізні прути стриміли, наче списи. Майстерно викладений редут зовні скидався на непрохідні хащі, а всередині був гладенький, мов стіна.