— Ти підеш на похорон генерала Ламарка? — спитав Курфейрак.
Маріусові здалося, що Курфейрак розмовляє китайською мовою.
Він вийшов із дому незабаром після них, сунувши в кишеню обидва пістолети, що їх Жавер дав йому 3 лютого, перед пригодою в халабуді Горбо. Відтоді вони так і залишилися в нього й досі були заряджені. Важко сказати, чому Маріус вирішив узяти їх із собою, яка невиразна думка промайнула у нього в голові.
Цілий день він блукав, сам не знаючи де. Час від часу накрапав дощ, проте Маріус цього не помічав. На обід він купив собі в пекаря за одне су хлібинку, засунув її в кишеню й забув про неї. Здається, він викупався в Сені, не усвідомлюючи, що робить. Бувають хвилини, коли в людській душі мовби гуготить пекельний вогонь. Настала така хвилина й для Маріуса. Він ні на що вже не сподівався, нічого більше не боявся. З гарячковим нетерпінням чекав вечора, в нього лишилася одна тільки виразна думка: о дев’ятій він побачить Козетту. Це єдине щастя становило для нього все його майбутнє; далі — темрява. Поки він блукав найбезлюднішими бульварами, з міста іноді долинав якийсь дивний шум. Тоді він пробуджувався зі своєї задуми й казав собі: "Чи там, бува, не стріляють?"
На смерканні — рівно о дев’ятій годині, як він і пообіцяв Козетті, — Маріус прийшов на вулицю Плюме. Підходячи до залізної огорожі, він забув про все. Ось уже дві доби, як він не бачив Козетти, зараз він знову її побачить! І всі інші думки розвіялись перед цією незрівнянною радістю.
Маріус відсунув розхитаний прут і поспішив у сад. На тому місці, де вони звичайно зустрічалися, Козетти не було. Маріус пробрався крізь хащі й попрямував до закутня біля ґанку. Козетти не було й там. Він підвів очі й побачив, що віконниці в домі зачинені. Обійшов весь сад — ніде нікого. Тоді Маріус повернувся до будинку й, очманілий від кохання, змучений тривогою і страхом, почав грюкати у віконниці. Він грюкав і грюкав, ризикуючи, що у вікні з’явиться похмуре обличчя Козеттиного батька, й той запитає: "Чого вам тут треба?" Для Маріуса це було ніщо порівняно з тією жахливою правдою, про яку він уже здогадувався. Грюкаючи у віконниці, він водночас покликав:
— Козетто! Козетто!
Ніхто не відгукнувся. Отже, всьому кінець. Ні в саду, ні в домі нікого не було.
Маріус утупив розпачливий погляд у цей похмурий будинок — темний, мовчазний, як могила, і зовсім порожній. Він подивився на кам’яну лаву, де стільки чудових днів просидів поруч із Козеттою. Тоді опустився на сходи ґанку, і серце його сповнилося лагідної рішучості.
"Якщо Козетта поїхала, — сказав він собі, — мені лишається тільки вмерти".
Несподівано він почув за деревами голос — хтось гукав його з вулиці:
— Пане Маріус! Ви тут?
— Тут, — відповів він, підводячись.
— Ваші друзі чекають вас біля барикади на вулиці Шанврері.
Голос за деревами здався Маріусові схожим на хрипкий і грубий голос Епоніни. Він підбіг до огорожі, відхилив розхитаний прут, висунув крізь отвір голову й побачив якогось підлітка: той утікав і через мить зник у сутінках.
3. Мабеф
Вальжанів гаманець не виручив Мабефа. У своїй суворій і наївній доброчесності старий не прийняв подарунка небесних світил. Він не здогадався, що посланцем неба в даному випадку був Гаврош, і відніс гаманець у поліцію як загублену річ, що має бути повернута власникові. Звичайно, того гаманця ніхто не зажадав, проте для Мабефа він був уже втрачений.
Тим часом бідолаха скочувався все нижче.
Досліди з індиго в Ботанічному саду вдалися не краще, ніж у його Аустерліцькому садочку. Рік тому Мабеф заборгував своїй служниці, тепер, як знаємо, він заборгував і домовласникові. Через тринадцять місяців ломбард продав кліше його "Флори". Який-небудь мідник зробив із них каструлі. Без кліше він не міг завершити навіть ті розрізнені примірники "Флори", котрі ще в нього були, і задешево спродав гравюри й текст букіністові як "неповноцінні". Тепер у нього не лишилося нічого від праці всього його життя. Він став проїдати гроші за продані букіністові примірники. Побачивши, що й це вбоге джерело вичерпується, Мабеф занедбав свій садочок і лишив його необробленим. Ще раніше старий відмовився від двох яєць та шматка м’яса. Тепер він годувався картоплею. Він спродав останні меблі, потім усе, без чого міг обійтися, з одягу та постільної білизни, потім гербарії та естампи. Але в нього ще лишалися книги, серед яких були дуже рідкісні й цінні: "Історичні біблійні чотиривірші" видання 1560 року, "Покажчик біблійних виразів" П’єра де Бесс, "Перлини Маргарити" Жана де Лае з посвятою королеві Наваррській і нарешті примірник Діогена Лаерція, надрукований у Ліоні 1644 року. Пан Мабеф ніколи не розводив у своїй кімнаті вогню і вкладався спати завидна, щоб не палити свічки. Але старий ще не втратив своєї дитячої безтурботності. Його очі оживали, коли він дивився на книги, і він навіть усміхався, милуючись своїм унікальним примірником Діогена Лаерція. З усієї його обстанови, крім найнеобхіднішого, тільки й уціліла книжкова шафа зі скляними дверцятами.
Одного дня тітка Плутарх сказала йому:
— Мені немає за що купити обід.
Обідом вона називала хлібину й чотири або п’ять картоплин.
— А в борг? — запитав Мабеф.
— Ви самі знаєте, що в борг мені не дають.
Старий відчинив шафу й довго роздивлявся книги, наче батько, змушений віддати на смерть котрогось зі своїх дітей; нарешті узяв одну під пахву й вийшов. Через дві години він повернувся без книжки, поклав на стіл тридцять су і сказав:
— Ось вам на обід.
У той день тітка Плутарх помітила, що погідне обличчя старого заволоклося тінню, яка вже з нього й не сходила. Бо завтра, і післязавтра, і щодня все треба було починати спочатку. Старий Мабеф виходив із дому з книжкою, а повертався зі срібною монетою. Коли букіністи побачили, що він змушений продавати, вони стали брати в нього за двадцять су те, що він придбав за двадцять франків. І часто в того ж таки книгаря. Том за томом уся бібліотека перейшла до них. Іноді старий казав: "Зрештою, мені вже вісімдесят років", — наче сподівався померти раніше, ніж закінчаться його книжки.
Його смуток дедалі зростав. Щовечора перед сном він узяв собі за звичку прочитувати по кілька сторінок із Діогена Лаерція. У нього не було тепер іншої радості. Так збігло кілька тижнів. Несподівано матуся Плутарх захворіла. Одного дня лікар виписав дуже дорогі ліки. Крім того, хвороба посилювалася, треба було наймати доглядальницю. Старий Мабеф відчинив шафу. Вона була порожня. Там не лишилося жодної книжки, крім Діогена Лаерція.