Уламки, які нападали згори, заповнили низ слонового черева, і по них можна було ходити, наче по підлозі.
Менший із малюків притиснувся до брата й прошепотів:
— Тут темно.
Ці слова розсердили Гавроша. Дітлахи здавалися такими приголомшеними, що він визнав за потрібне дати їм добрячої нагінки.
— Ви чого мені тут вередуєте? — крикнув він. — Не подобається? Може, вам треба королівський палац? Ну хіба не тварюки ви після цього? Теж мені дітки із золотої клітки!
Коли ти наляканий, то непогано, щоб на тебе накричали. Грубість заспокоює. Двоє малих підступили ближче до Гавроша.
Розчулений такою довірою, Гаврош пом’якшив тон і сказав, звертаючись тепер до меншого:
— Дурню, це надворі темно, а не тут. Надворі дощ, а тут дощу нема. Надворі холодно, а тут і вітром не війне. Надворі навіть місяць не світить, а тут у нас каганець, хай вам біс!
Хлоп’яки почали оглядати помешкання з меншим страхом. Але Гаврош не дав їм довго роздивлятися.
— Хутчіше! — наказав він і підштовхнув малих у той куток, де лежала його постіль.
Постіль у Гавроша була справжня. Тобто він мав матрац, ковдру і навіть запнутий альков.
За матрац правила солом’яна мата, за ковдру — досить великий шмат майже нового сукна з грубої сірої вовни. А ось який був альков.
Три увіткнуті в гіпсовий потрух, що заповнював слонове черево, жердини, зв’язані вгорі на кінцях мотузкою, утворювали ніби піраміду. З усіх трьох боків піраміди звисала густа сітка з мідного дроту, накинута вгорі на жердини і майстерно поскручувана залізним дротом. Унизу сітка по всьому колу була придавлена великими каменями, так що не лишалося й щілини, крізь яку можна було б проникнути досередини. Ця сітка являла собою не що інше, як великий клапоть дротяної мережі — такими загороджують у звіринцях пташині вольєри. Отож Гаврошеве ложе було наче в клітці. Уся споруда в цілому нагадувала індіанський вігвам.
Господар "дому" трохи відкотив камені, які придавлювали сітку спереду, і розсунув два її клапті, що прилягали один до одного.
— Ану, хлопці, навкарачки! — звелів Гаврош.
Він пропустив у клітку гостей, потім заліз туди сам, знову підкотив камені і щільно закрив отвір.
Усі троє вляглися на маті.
Хоч які вони були малі, проте жоден не міг випростатися в "алькові" на повен зріст. Гаврош усе ще тримав у руці "підвального щура".
— А зараз спіть! — наказав він. — Я погашу канделябр.
— Що це таке, добродію? — запитав старший, показуючи на сітку.
— А щоб пацюки не пролізли, — пояснив Гаврош. — Спіть!
Проте він визнав за потрібне дещо розтлумачити цим нерозуменятам і провадив:
— Усі ці речі з Ботанічного саду. Вони для диких звірів. Там цього добра повно. Тільки переберись через мур, пролізь у вікно або під дверима й бери скільки хочеш.
Говорячи, він накрив краєм "ковдри" меншого.
— Як тут добре! Як тепло! — прошепотів той.
Гаврош задоволено скинув оком на своє укривало й пояснив:
— Воно теж із Ботанічного саду. Я його позичив у мавп.
Потім показав старшому на товсту й чудово сплетену мату, на якій той лежав:
— А цю штуку я взяв у жирафи.
Після короткої мовчанки Гаврош провадив:
— Усе це належало звірам. Вони на мене не розсердились. Я пояснив їм, що беру їхнє манаття для слона.
Він знову помовчав, а тоді сказав:
— Перелізеш через мур — і плювати тобі на владу. Ось так!
Двоє малих із боязкою шанобою поглядали на цього відважного й винахідливого хлопця. Безпритульний, як і вони, слабкий, як і вони, він, одначе, був наділений якоюсь просто-таки казковою могутністю.
— Добродію, — боязко запитав старший, — а поліцаїв ви не боїтесь?
Гаврош обмежився зауваженням:
— Треба казати не "поліцаї", а "фараони", хлопче.
Менший, який лежав скраю, дивився широко розплющеними очима, але не озивався. Гаврош підіткнув під нього "ковдру", як це зробила б мати, і підсунув під рогожу якесь ганчір’я, влаштовуючи йому в такий спосіб подушку.
— Ну як? Добре тут? — спитав він, звертаючись уже до старшого.
— Дуже! — відповів той, дивлячись на Гавроша з виразом врятованого янгола.
Бідолашні малюки, змоклі під дощем, потроху почали зігріватися.
— До речі, — провадив Гаврош, — а чого ви плакали?
І додав, показавши пальцем на меншого:
— Ну такий опецьок, то ще нехай. Але дорослому, як ти, плакати не годиться. А то дивишся на тебе — теля та й годі.
— Як не плакати, — сказав хлопець, — коли в нас немає домівки, й ми не знали, куди йти. А надворі ніч, і ми самі-одні.
— Послухай-но, — сказав Гаврош. — Ніколи не варт рюмсати через дрібниці. Я про вас потурбуюся. Нам буде весело — ось побачиш. Улітку ми купатимемось біля Аустерліцького мосту й бігатимемо голяка по плотах, щоб подратувати праль. Вони так репетують і сердяться — бачив би ти, які вони кумедні. Ми підемо на Єлисейські Поля дивитись на людину-скелета. Він живий, але такий худий, що кістки випинаються назовні. А ще я поведу вас на виставу, на Фредеріка Леметра. Я маю знайомих акторів, а одного разу навіть грав на сцені. Ми, хлопчаки, бігали під полотнищем, а воно коливалось і зображувало море. Я вас теж улаштую до свого театру. А потім ми підемо дивитись на дикунів. Вони несправжні, ті дикуни. На них рожеве трико, і видно, як воно морщиться, а на ліктях заштопане білими нитками. Побуваємо ми й в Опері. А зайдемо туди з клакерами — це ті, кому платять, щоб якомусь акторові вони плескали, а іншого освистували. Ми ще з вами подивимось, як відрубують голову на гільйотині. Я покажу вам ката. Він живе на вулиці Маре. Звати його пан Сансон. На дверях у нього поштова скринька. О, ми з вами добре порозважаємось!
Аж раптом на палець Гаврошеві впала крапля гарячої смоли, й це повернуло його до дійсності.
— Чорт забирай! — сказав він. — Я не можу витрачати більше одного су в місяць на освітлення квартири. Вляглися — значить, треба спати. Нам нема коли читати романи пана Поля де Кока. Крім того, світло можуть помітити фараони.
Негода посилювалася. Гуркотів грім, і чути було, як барабанять по спині слона краплі зливи.
— Одурили ми тебе, дощ! — вигукнув Гаврош. — Люблю слухати, як дзюркотить водичка по ногах моєї долівки. Зима дурна; їй не вдається нас намочити, от вона й лютує, стара водоноска.