Знедолені

Сторінка 131 з 215

Віктор Гюго

Козетта вранці й увечері робила йому перев’язку, і то з такою янгольською лагідністю, з такою ніжною турботливістю, що Жан Вальжан відчув, як розвіюються всі його тривоги. Він дивився на Козетту й думав: "О чудова рана! О цілюща хвороба!"

Бачачи, що батько хворий, Козетта знову стала часто бувати у флігелі та на задньому дворику. Майже цілими днями сиділа вона біля Жана Вальжана й читала йому книжки, які він просив. Жан Вальжан воскресав; його щастя сяяло, як і колись. Люксембурзький сад, незнайомий юний баламут, охолодження Козетти — всі ці хмари розвіялись. "Я все вигадав, — переконував він себе. — Я старий йолоп".

Він так радів, що дуже скоро перестав і згадувати про жахливу зустріч із Тенардьє в лігві Жондретів. Він зумів зникнути, і яку вагу має все інше! Жан Вальжан навіть жалів тих нещасних. "Вони тепер у в’язниці й не можуть мені шкодити, — думав він. — Але яка жалюгідна, яка безталанна родина!"

У монастирі Козетта навчилася музики. У неї був голос вільшанки, наділений душею, й іноді вечорами в убогій батьковій комірчині вона співала сумних пісеньок, які тішили Жана Вальжана.

Прийшла весна, усе зазеленіло, і Жан Вальжан сказав Козетті:

— Ти зовсім не буваєш у саду. Гуляй частіше там.

— Гаразд, якщо вам так хочеться, тату, — відповіла Козетта.

І вона знову почала гуляти в саду, бо, як ми вже згадували, Жан Вальжан майже ніколи туди не виходив, — певне, боявся, щоб хтось не побачив його крізь ґратчасту огорожу.

Коли Козетта побачила, що батько одужує і здається щасливим, вона відчула глибоку радість. А крім того, настав березень, зима відступила, потім прийшов і квітень — світанок літа. Природа в цьому місяці світиться чарівним сяйвом, яке ллється з неба, з дерев, віддзеркалюється від квітів і проникає в серце людини. Козетта була ще надто юна, і весна не могла не проникнути в її душу. Непомітно для неї самої чорні думки розвіялись. Коли після сніданку їй щастило на чверть години витягти Жана Вальжана в сад, і вона водила батька на сонечку, підтримуючи його хвору руку, то раз у раз сміялася й була щаслива.

Жан Вальжан млів від захвату, знову бачачи Козетту свіжою та рум’яною.

— О цілюща рана! — радісно шепотів він.

І був вдячний Тенардьє.

Коли рана загоїлась, Жан Вальжан знову почав ходити на свої вечірні прогулянки.

Та неможливо прогулюватися самому по безлюдних околицях Парижа і не наскочити на якусь пригоду.

2. Тітка Плутарх дуже просто пояснює одне загадкове явище

Одного вечора малому Гаврошеві не було чого їсти. Він згадав, що не обідав і напередодні — так жити, зрештою, ставало не цікаво. Отож хлопець вирішив пошукати собі чогось на вечерю і подався на пустирища за лікарню Сальпетрієр, бо знав: де мало людей, там легше роздобути щось їстівне. Так він дійшов до села Аустерліц.

Якось він уже був тут і накинув оком на садочок, у якому з’являлися тільки старий і стара. У тому садочку стояла досить пристойна яблуня, а біля неї — нещільно прикритий ящик, з якого можна було поцупити яблуко.

Яблуко — це вечеря, яблуко — це життя. Яблуко згубило Адама, але воно могло врятувати Гавроша. До обгородженого тином садка вела вузенька вуличка, що звивалася між живоплотами.

Гаврош проник у вуличку і зазирнув у садок — ящик стояв на місці. Тоді він оглянув тин. А що таке тин: раз, два — і ти на тому боці. Вечоріло, поблизу не видно було й собаки, і Гаврош уже хотів перескочити через тин; але раптом він завмер. Із садочка почулися голоси. Хлопець заглянув крізь щілину в огорожі.

По той бік тину, саме там, куди він збирався перелізти, сидів на камені старий господар садочка, а перед ним стояла стара й бурчала. Гаврош, який не відзначався скромністю, почав дослухатися.

— Пане Мабеф! — сказала стара.

"Мабеф! — подумав Гаврош. — Не ім’я, а чиста сміхота!"

Старий навіть не зворухнувся. Стара озвалася знову:

— Пане Мабеф!

— Чого, матусю Плутарх? — нарешті подав голос старий.

"Матусю Плутарх! — подумав Гаврош. — Чудасія, а не ім’я!"

Тітка Плутарх заговорила знову, і старому довелося відповідати їй.

— Хазяїн незадоволений!

— Чому?

— Ви заборгували йому за дев’ять місяців.

— Через три місяці я заборгую йому за дванадцять.

— Він каже, що виставить вас на вулицю.

— Я піду.

— Зеленярка вимагає, щоб їй заплатили. І в нас не лишилося жодного оберемка дров. Чим ми топитимемо взимку?

— Грітимемося на сонці.

— Різник не хоче більше відпускати м’ясо в борг.

— От і чудово. М’ясо погано впливає мені на шлунок.

— Що ж подавати на обід?

— Хліб.

— Пекар вимагає оплатити рахунок. Він каже, що без грошей хліба не дасть.

— Ну й нехай.

— Що ж ви будете їсти?

— У нас є яблука.

— Але ж ми не зможемо жити отак, без грошей.

— Грошей у мене нема.

Стара пішла, і старий залишився сам. Він поринув у роздуми. Гаврош теж замислився. Почало сутеніти.

Гаврош присів під тином — такий був перший наслідок його роздумів. Унизу гілля кущів було менш густе. "Чудово! — вигукнув Гаврош подумки. — Та тут спальня!"

І хлопець згорнувся клубочком, майже притулившись спиною до каменя, на якому сидів Мабеф. Він чув, як старий дихає.

Тоді, щоб забути про голод, малий спробував заснути. Котячий сон — сон упівока. Гаврош навіть уві сні чатував.

Білясті сутінки напливали на землю, і вуличка здавалася блідою смужкою між двома рядами темних живоплотів.

Несподівано на тій світлій стрічці з’явилися дві темні постаті. Одна попереду, друга — трохи віддалік, позаду.

— А ось іще двоє, — промурмотів Гаврош.

Перша постать скидалася на літнього, зсутуленого і замисленого буржуа, вдягненого дуже просто; він ступав повільно, по-старечому і, певне, вийшов прогулятися собі під зоряним небом.

Друга постать була випростана й струнка. Той молодик підроблявся під ходу першого, але в його умисній повільності відчувалася гнучкість і спритність. Було в цій постаті щось дике й погрозливе, хоча весь її вигляд видавав "франта", як тоді казали; вишуканої форми капелюх, гарно викроєний і звужений у талії чорний сурдут. Голову незнайомець тримав із гордою граціозністю, й у сутінках під крисами капелюха проступав блідий профіль юнака з трояндою в зубах. Цю другу постать Гаврош упізнав відразу: то був Чепурунчик.