Тут варто відзначити одну деталь. Коли Жан Вальжан збирався вийти з Козеттою, він одягався, як завжди, скидаючись у своєму вбранні на відставного військового. Коли ж виходив сам, — здебільшого пізно ввечері, — то був одягнений як простий робітник, із насунутим на самі очі дашком кашкета. Козетта звикла, що в її житті чимало загадкового, і майже не помічала дивної поведінки батька. А Туссен ставилася до Жана Вальжана з глибокою шанобою і знаходила слушним усе, що він робив.
І Жан Вальжан, і Козетта, і Туссен виходили й поверталися тільки через хвіртку на вулиці Вавилонській. Тому здогадатися, що вони живуть на вулиці Плюме, можна було, хіба побачивши їх крізь огорожу саду. Брама огорожі завжди була замкнена. Жан Вальжан залишив сад занедбаним, щоб він менше привертав увагу.
Але в цьому він, можливо, й помилявся.
Сад, який півсторіччя розростався на волі, став чудесним і незвичайним. Там була в одному з кутків кам’яна лава, одна або дві замшілі статуї. Але й сліду не лишилося ні від алей, ні від газонів — усюди буяв пирій. Не стало садівника, і повернулася дика природа. Бур’яни розрослися навдивовижу щедро. Яскравим цвітом квітли левконії. Дерева схилялися до кущів, кущі тяглися до дерев, повзучі рослини видряпувалися вгору, віти гнулися вниз; стовбури, гілля, листя, волокна, вусики, пагони, колючки — усе це змішалося, переплуталось, поперехрещувалось, поєдналося. Цей сад уже був не садом, він перетворився на величезний чагарник, тобто на щось непроникне, як дрімучий ліс, населене, мов місто, тріпотливе, як пташине гніздо, похмуре, наче собор, запашне, як букет, самотнє, наче могила, метушливе, як людський натовп.
Хоч зовсім поряд був Париж, хоч за два кроки стояли чудові класичні будівлі на вулиці Варен, хоч неподалік височів купол Будинку інвалідів і було видно Палату депутатів, хоч по сусідству на вулицях Бургундській і Сен-Домінік котилися розкішні карети, хоча на найближчому перехресті розминалися жовті, коричневі, білі й червоні омнібуси, — вулиця Плюме лишалася безлюдною. Після того, як померли давні домовласники, відгриміла революція й розпалися колишні маєтності, вистачило сорока років забуття, занедбаності й волі, щоб у цьому аристократичному куточку оселилися кущі папороті, ведмеже вухо, цикута, деревій, наперсник, високі трави, великі рослини з широким візерунчастим листям, ящірки, жуки та всякі інші комахи; щоб на цій обгородженій міській ділянці природа забуяла з не меншою невтримністю й величчю, ніж десь у первісному лісі на островах Нового Світу.
2. Після монастирських ґрат — ґрати садові
Козетта вийшла з монастиря ще майже дитиною, їй було трохи більше, ніж чотирнадцять років, — як то кажуть, "невдячний вік". Ми вже згадували, що тільки очі в неї здавалися гарними, а так вона була незграбна, худа, водночас боязка і зухвала — одне слово, дівчина-підліток.
Козеттину освіту вважали завершеною, тобто її навчили Закону Божого і, насамперед, благочестя; крім того, вона знала трохи "історії", — власне, того, що під цією назвою розуміють у монастирі, — трохи географії, трохи граматики, трохи музики, знала імена королів Франції і вміла малювати профілі. Проте в усьому іншому Козетта була цілковитою невігласкою, а в цьому є свій чар і своя небезпека. Душу юної дівчини не слід лишати в сутінках. Але освітлювати її треба обережно, краще віддзеркаленим світлом, а не прямим. Тільки мати, в чиєму інстинкті поєднуються дівочі спогади й досвід зрілої жінки, знає, як розвіювати ці сутінки. Всі черниці світу не можуть замінити для дівчини рідну матір.
У Козетти матері не було. А Жан Вальжан, хоч і ставився до неї з усією батьківською ніжністю, проте був усього лише старий чоловік, що анітрохи на цьому не розумівся.
Покинувши монастир, Козетта не могла знайти для себе нічого більш приємного й небезпечного, як дім на вулиці Плюме. Це була знову-таки самотність, але з домішкою волі. Закритий сад, але п’янка, багата, любострасна й запашна природа. Ті самі мрії, що й у монастирі, але й мигцем побачені молоді люди. Знову ґрати, але тепер ґрати на вулицю, у вигляді залізних штахет.
Одначе коли вони тут оселилися, Козетта була ще дитиною. Жан Вальжан надав цей занедбаний сад у її розпорядження. "Роби тут, що хочеш", — сказав він. Це розважало Козетту; вона нишпорила у траві й під камінням, шукаючи "кузьок"; вона там гралася, аж поки настала для неї пора мріяти; вона любила сад за комашок, що їх знаходила в траві, чекаючи пори, коли полюбить його за зорі, які бачитиме крізь віти в себе над головою.
Крім того, Козетта любила від усієї душі свого батька, тобто Жана Вальжана, й завжди прагнула бути в його товаристві. Ми пам’ятаємо, що пан Мадлен багато читав; Жан Вальжан не покинув цієї звички, і з нього вийшов добрий оповідач. У Люксембурзькому саду, в розмовах наодинці, він давав детальні пояснення всьому, черпаючи і з прочитаного, і з пережитого. Козетта уважно слухала, а погляд її тим часом блукав.
Обожнюючи батька, Козетта постійно крутилася біля нього. А що Жан Вальжан мало бував у домі й у саду, то і їй більше подобалось у вимощеному задньому дворику, ніж у своєму зарослому квітами куточку, а маленькій комірчині із солом’яними стільцями вона віддавала перевагу перед великою вітальнею зі шпалерами та м’якими кріслами. Щасливий від того, що йому надокучають, Жан Вальжан іноді казав їй з усмішкою:
– Іди до себе! Дай мені побути самому!
Вона відповідала чарівною гримаскою:
— Тату, мені у вас холодно. Чому ви не постелите тут килим і не поставите грубку?
— Люба дитино, на світі безліч людей, кращих за мене, які не мають навіть даху над головою.
— Тоді чому в моїх кімнатах є й камін, і все, що треба?
— Бо ти жінка і ти ще дитина.
— Отакої! То чоловіки повинні мерзнути й страждати?
— Декотрі чоловіки.
— Гаразд, тоді я приходитиму сюди часто, й вам доведеться поставити тут грубку.
А ще вона запитувала його:
— Тату, чому ви їсте такий поганий хліб?
– Їм та й годі, дочко.
— Ну тоді я теж їстиму такий.
І доводилося Жанові Вальжану їсти білий хліб — щоб Козетта не їла чорного.
Своє дитинство Козетта пригадувала дуже туманно. Вранці й увечері вона молилась за упокій душі матері, якої зовсім не знала. Тенардьє залишились у її пам’яті, як страшні примари з жаского сну. Їй здавалося, що вона жила в безодні, де навколо неї кишіли сороканіжки, павуки та змії, і витяг її звідти Жан Вальжан. Іноді Козетта думала, що душа її матері переселилася в Жана Вальжана й тепер живе поряд із нею — бо вона, зрештою, не була цілком певна, що Жан Вальжан є її кревний батько.