Того ранку він усівся на парапет біля струмка Гобелен. Веселі сонячні промені бризкали крізь ясно-зелене листя.
Маріус думав про Неї, думав про чорний морок, який іноді так згущувався над ним, що він не бачив сонця.
Та крізь завісу гнітючої журби до Маріуса все ж таки проникали враження зовнішнього світу. Він чув, як десь неподалік, на обох берегах струмка, пралі ляпали по білизні праниками, а вгорі, у гіллі в’язів, щебетали пташки.
І тут до нього долинув знайомий голос:
— А ось і він!
Маріус підвів погляд і впізнав нещасну дівчину, яка одного ранку була прийшла до нього, — старшу дочку Тенардьє, Епоніну; тепер він уже знав, як її звати. Дивна річ, але, ставши ще обшарпанішою, вона мовби погарнішала. Дівчина була боса й у лахмітті, як і того дня, коли так рішуче увійшла до його кімнати. Той самий хрипкий голос, те саме обвітрене обличчя, той самий погляд — зухвалий і водночас невпевнений. У волоссі в неї застрягли соломинки й сіно — певне, вона переночувала десь на сіннику.
І все ж таки вона була гарна. О, юність — ти скрізь і завжди сяєш, наче зоря!
Тим часом дівчина зупинилася перед Маріусом, і на її мертвотно-блідому обличчі з’явилося щось схоже на радісну усмішку. Кілька хвилин вона, здавалося, не знаходила слів, потім сказала:
— Я таки вас знайшла! Спасибі дідусеві Мабефу. Ох і довго ж я вас шукала! А знаєте, я сиділа у в’язниці! Два тижні! А потім мене випустили. Не було доказів, і я ще неповнолітня. Уже півтора місяця, як я вас шукаю. То ви там більше не живете?
— Ні, — сказав Маріус.
— А, розумію. Через ту історію. Тільки навіщо ви наділи цей старий капелюх? Молодому чоловікові, такому, як ви, треба носити гарний одяг. І де ви тепер живете?
Маріус нічого не відповів.
— Та й сорочка у вас порвана. Я вам зашию.
І вона додала із сумним виразом:
— Ви начебто не раді мене бачити?
Маріус мовчав. Якусь мить Епоніна дивилась на нього, потім вигукнула:
– І все ж таки я могла б вас розвеселити!
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Маріус.
— Колись ви зверталися до мене на "ти"! — мовила дівчина.
— Ну, гаразд. Що ти хочеш цим сказати?
Епоніна закусила губу. Здавалося, в ній відбувається якась внутрішня боротьба. Нарешті вона зважилася.
— Тим гірше, але однаково. Ви сумуєте, а я хочу, щоб вам було весело, хочу побачити, як ви смієтесь. Пам’ятаєте, ви обіцяли дати мені все, що я попрошу…
— Так! Говори ж, говори!
Дівчина подивилася Маріусові просто у вічі й сказала:
— Я знаю адресу.
Маріус зблід. Уся кров шугнула йому до серця.
— Яку адресу?
— Ту, що ви просили мене взнати!
І додала, наче роблячи над собою зусилля:
— Адресу панни.
Вимовивши це слово, Епоніна важко зітхнула.
Маріус стрибнув з парапету, на якому сидів, і схопив її за руку.
— О, ходімо ж туди! Скажи, де це! Проси в мене усього, чого захочеш!
— Я не знаю, як зветься та вулиця, — сказала Епоніна. — Але я запам’ятала будинок, я вас туди відведу.
Вона забрала свою руку і, зітхнувши, мовила:
— О, як ви зраділи!
Маріусове обличчя раптом затьмарилось. Він схопив Епоніну за лікоть.
— Епоніно! Поклянися, що ти не скажеш цієї адреси батькові!
Вона обернулась до нього з подивом на обличчі.
— "Епоніно"! Звідки ви знаєте, що мене звуть Епоніною?
— Обіцяй мені те, про що я тебе прошу!
Але вона, здавалося, не слухала його.
— Як це люб’язно з вашого боку! Ви назвали мене Епоніною!
Маріус взяв її за обидві руки.
— Відповідай же, ради Бога! Я прошу тебе, присягнися, що ти ніколи не скажеш цієї адреси своєму батькові!
— Моєму батькові? — перепитала вона. — А, батькові! Заспокойтеся. Він у одиночці. Дуже він потрібен мені, мій батько.
— Але ти не пообіцяла! — вигукнув Маріус.
— Та пустіть же! — сказала Епоніна засміявшись. — Як ви мене трясете! Гаразд-гаразд, я обіцяю! Чи мені не однаково? Я не скажу цієї адреси батькові. Тепер ви вдоволені?
– І нікому?
— Нікому.
— А зараз веди мене, — сказав Маріус.
— Отак негайно?
— Негайно.
— Ну, ходімо. Який же він радий! — зітхнула Епоніна.
Через кілька кроків вона зупинилася.
— Ви йдете майже поряд зі мною, пане Маріус. Пропустіть мене вперед і йдіть віддалік. Негаразд, коли побачать такого пристойного молодого чоловіка, як ви, з такою жінкою, як я.
Жодними словами не переказати того змісту, що його вклала у фразу "з такою жінкою, як я", ця дівчинка-підліток.
Вона пройшла ще з десяток кроків і стала. Маріус підійшов до неї. Не дивлячись на нього, вона сказала:
— До речі, ви мені щось обіцяли.
Маріус понишпорив у кишенях. Там не було нічого, крім п’ятифранковика, призначеного Тенардьє. Він узяв ту монету й поклав її в руку Епоніни.
Вона розчепірила пальці, й монета впала на землю.
— Не треба мені ваших грошей, — похмуро сказала дівчина.
Книга третя
Будинок на вулиці Плюме
1. Таємничий будинок
В середині минулого сторіччя голова паризької судової палати збудував для своєї таємної коханки дім на вулиці Бломе, яка згодом стала називатися вулицею Плюме.
Дім був двоповерховий: дві зали на першому поверсі, дві кімнати на другому, внизу — кухня, нагорі — будуар, під дахом горище, перед будинком сад, відокремлений від вулиці залізною штахетною огорожею. За домом був вузенький дворик, а в глибині дворика — приземкуватий флігель з двох кімнаток. Із флігеля крізь потайні двері можна було вийти в довгий вузький коридор; вимощений, але відкритий угорі, він звивався між двох високих мурів. Навдивовижу добре захований між огорожами садів та городів, усі кути й повороти яких він повторював, цей прохід виводив до хвіртки, що відчинялася за чверть милі від саду, майже в іншому кварталі, в безлюдному кінці Вавилонської вулиці.
Будинок довго стояв незаселений і помалу занепадав, руйнувався. Але в жовтні 1829 року з’явився літній чоловік і винайняв дім — разом із флігелем та вузьким проходом, що виводив на Вавилонську вулицю. В будинку ще збереглися меблі голови судової палати; новий пожилець дещо полагодив, дещо прикупив, перемостив подекуди дворик, поновив приступки на сходах, підправив паркет, повставляв шибки у вікна й нарешті якось непримітно перебрався до своєї нової оселі разом із дівчинкою-підлітком та старою служницею.
Новий пожилець був не хто інший, як Жан Вальжан, а дівчинка — Козетта. За служницю Жан Вальжан узяв самітну жінку на ім’я Туссен, яку він урятував від злиднів і притулку для вбогих. Туссен була стара діва, провінціалка й заїка — три якості, які дуже вплинули на рішення Жана Вальжана взяти її до себе. Він винайняв будинок на ім’я пана Фошлевана, рантьє. На попередніх сторінках цієї книжки читач, безперечно, впізнав Жана Вальжана ще раніше, ніж Тенардьє.