Звертаючись до чоловіка з сокирою, Тенардьє повернувся до пана Білого спиною.
Пан Білий скористався з цієї миті, відштовхнув стілець ногою, а стіл — рукою і, перш ніж Тенардьє встиг обернутися, одним стрибком опинився біля вікна. Відчинити його й скочити на підвіконня було справою однієї секунди. Він уже наполовину вибрався назовні, коли шість дужих рук ривком затягли його назад, на горище. Це кинулись на нього троє "сажотрусів". Водночас тітка Тенардьє вчепилася йому у волосся.
На колотнечу, яка зчинилася, прибігли з коридора й інші бандити. Старий, що сидів на ліжку і здавався п’яним, підвівся і, хитаючись, рушив до гурту з молотом каменяра в руках.
Один із "сажотрусів", у якому Маріус, незважаючи на маску, впізнав волоцюгу на прізвисько Крюк, він же Весняник, він же Гнус, — колись цього типа показав йому на вулиці Курфейрак, — підняв над головою пана Білого залізний прут зі свинцевими кульками на обох кінцях.
Такого Маріус витримати вже не міг. "Прости мене, батьку!" — вигукнув він подумки і поклав палець на курок пістолета.
— Не чіпайте його! — раптом вигукнув Тенардьє.
Розпачлива спроба жертви визволитись не тільки не урвала Тенардьє терпець, а навпаки, заспокоїла його. В ньому жило двоє людей: чоловік жорстокий і чоловік розважливий. Досі брав гору чоловік жорстокий. Але тепер на зміну першому прийшов чоловік розважливий і відтіснив суперника.
— Не чіпайте його! — повторив Тенардьє і негайно домігся першого успіху, бо встиг перешкодити пістолетному пострілу.
Нагальна потреба відпала, і Маріус вирішив зачекати ще. Ану ж якийсь випадок порятує його від жахливого вибору: дати загинути "Урсулиному батькові", або згубити того, хто врятував життя полковникові.
А тим часом пан Білий ударом кулака відкинув старого насеред кімнати й ребром долоні повалив іще двох нападників, придавивши кожного коліном. Але четверо інших ухопили грізного старого за руки й шию і пригнули його над двома придушеними "сажотрусами". Кінець кінцем, пан Білий зник під огидною купою душогубів, як ото вепр під зграєю собак.
Нарешті їм пощастило повалити його на ліжко.
— Обшукайте! — звелів Тенардьє.
Пан Білий, здавалося, припинив опір. Його обшукали. Знайшли тільки гаманець, у якому було шість франків і носовичок.
Тенардьє опустив носовичок собі в кишеню.
— Невже немає гамана? — запитав він.
— Ні гамана, ні годинника, — відповів один із "сажотрусів". Тенардьє пішов у куток за дверима, взяв там жмут мотуззя й кинув їм.
— Прив’яжіть його до ліжка, — звелів він і в цю мить побачив старого, що лежав на підлозі, повалений кулаком пана Білого, й не ворушився.
— А що, Довбня врізав дуба? — запитав Тенардьє.
— Ні, — відповів Гнус. — Він просто п’яний.
— Відтягніть його в куток, — сказав хазяїн барлога.
Двоє "сажотрусів" ногами відіпхнули п’яного до купи залізяччя.
Бандити поставили пана Білого на ноги й прив’язали його до спинки ліжка, того, яке стояло далі від вікна й ближче до каміна.
Коли затягли останній вузол, Тенардьє взяв стільця й сів майже впритул до пана Білого. За якісь хвилини вираз шаленої люті зійшов з його обличчя. Маріус не вірив власним очам: рот, щойно схожий на звірину пащу, тепер кривився в чемній і майже догідливій усмішці. Тигр перетворився на конторського щура.
Помахом руки Тенардьє звелів відійти бандитам, які досі тримали пана Білого.
— Залиште нас самих. Я хочу поговорити з добродієм.
Усі відступили до дверей.
— Ви даремно намагалися вистрибнути з вікна, ласкавий пане, — сказав Тенардьє. — Ви могли зламати ногу. Тепер, якщо дозволите, ми поговоримо спокійно. Але спершу я хочу поділитися з вами одним своїм спостереженням. Ви жодного разу не крикнули.
Тенардьє мав рацію. Навіть борючись під вікном із бандитами, пан Білий зберігав дивну мовчанку. Хазяїн барлогу провадив:
— Звичайно, ви могли б кричати скільки заманеться. Ми, як бачите, навіть не заткнули вам рота кляпом. А знаєте чому? Бо з цієї кімнати нічого не чутно. Вона мов печера. Тут можна підірвати бомбу, а в найближчому відділку поліції подумають, що це десь захропів п’яний. Але так чи не так, а ви кричати не стали. І я вам скажу чому. Коли людина кричить, то хто з’являється? Поліція. А після поліції? Правосуддя. Проте ви не кричали. Отже, у вас нема бажання стрічатися ні з поліцією, ні з правосуддям. Як і в нас, до речі. Виходить, ми маємо спільний інтерес і можемо порозумітись.
Досить правдоподібні припущення Тенардьє ще дужче згустили для Маріуса таємничий морок, що огортав загадкову постать людини, яку Курфейрак прозвав "паном Білим". Та хай там хто він був, але навіть зв’язаний і оточений убивцями, цей чоловік зберігав незворушний спокій, і Маріус не міг не захоплюватися ним.
Тенардьє підвівся, підійшов до каміна й відсунув ширму, щоб бранець міг побачити розпечене до білого долото, яке стриміло в розжареному вугіллі.
Після цього хазяїн барлогу знову сів біля пана Білого.
— Продовжимо нашу розмову, — сказав він. — Отже, ми можемо порозумітися. Владнати все по-дружньому. Я щойно припустився помилки, надміру піддався почуттям і тому сказав зайве. Хоч ви й мільйонер, але я дарма вимагав від вас силу грошей. Це нерозумно. Хай ви й багатий, але у вас свої витрати — у кого їх нема? Я не хочу вас розоряти. Я готовий піти на поступки й обмежитися скромною сумою. Мені треба тільки двісті тисяч франків.
Пан Білий мовчав. Тенардьє повів далі:
— Як бачите, мої вимоги не надмірні. Зрештою, ви чоловік розважливий і повинні зрозуміти, що я так добре організував усе це діло не для того, щоб попросити у вас грошей на червоне вино та обід у Денуайє. Мої зусилля варті двохсот тисяч франків. Як тільки ви дасте мені цю дрібничку, обіцяю, що на цьому все й закінчиться. Ніхто вас і пальцем не зачепить. Ви скажете: "Але в мене нема при собі двохсот тисяч франків!" Звичайно! Я від вас неможливого й не вимагаю. Зараз я попрошу тільки одне. Будьте ласкаві написати те, що я продиктую вам.
Тенардьє присунув стіл упритул до бранця і взяв у шухляді, де блищало довге лезо ножа, чорнильницю, перо й папір.
Він поклав аркуш паперу перед паном Білим.
— Пишіть, — наказав він.