Жондрет відкрив стінну шафку біля каміна, дістав звідти старого кашкета й надів собі на голову, спершу обтрусивши його.
— А зараз я піду, — сказав він. — Треба де з ким побачитись.
Якусь мить він стояв, мовби замислений, заклавши руки в кишені, а тоді вигукнув:
— А добре все-таки, що він мене не впізнав! Якби впізнав, то вдруге не з’явився б, і ми б випустили його з рук. Це борода мене врятувала. Моя романтична борідка!
Жондрет засміявся. Потім підійшов до вікна.
— Ну й собача погода! — Він загорнув поли редингота й додав: — Ця шкура трохи завелика для мене. Ну та байдуже — старий пройдисвіт дуже до речі залишив її нам. Без неї я не зміг би вийти на вулицю, і все зірвалося б! Від яких дрібниць іноді залежить успіх великої справи!
І, насунувши на очі кашкета, вийшов.
Та за мить у двері просунулося його хиже й розумне обличчя:
— Я й забув, — сказав він. — Наготуй жаровню з вугіллям.
І кинув жінці у фартух п’ятифранкову монету, яку залишив "благодійник".
— Жаровню з вугіллям? — перепитала тітка Жондрет.
— Атож.
— Скільки мірок вугілля купити?
— Дві з верхом.
— Це обійдеться в тридцять су. На решту я куплю чогось на обід.
— К бісу обід!
— Чому?
— Бо я теж дещо маю купити. У крамниці залізних виробів.
– І скільки тобі знадобиться грошей на твої покупки?
— Два з половиною — три франки.
— Небагато лишається на обід.
— Сьогодні не до їдла. Є справи важливіші.
— Як знаєш, любий.
Жондрет зачинив за собою двері, й Маріус почув, як віддаляються його кроки коридором і по сходах.
На дзвіниці Сен-Медар пробило першу годину.
13. Якщо двоє сходяться в безлюдному місці, то не для того, щоб читати "Отченаш"
Попри свою мрійливу вдачу, Маріус був юнак рішучий. Поблажливість філософа поєднувалася в ньому з невблаганністю суворого судді. Він міг пожаліти жабу, але розчавив би гадюку. А зараз перед його очима було кубло гадюк.
"Треба знищити цих мерзотників", — подумав він.
Для нього не прояснилася жодна з таємниць. Він нічого не довідався ні про чарівну дівчину з Люксембурзького саду, ні про пана Білого, крім того, що Жондрет, виявляється, знає їх. Але з туманних натяків, кинутих Жондретом, він ясно зрозумів, що на цих людей тут готується пастка; що обоє вони в небезпеці — і дочка, і насамперед батько; і він повинен урятувати їх, розладнавши огидні задуми Жондрета і порвавши павутину злочину.
Маріус обережно зліз із комода, намагаючись не зашарудіти. Разом із жахом та відразою, якими сповнила його підступність Жондретів, він відчував і певну радість на думку, що йому, можливо, пощастить зробити велику послугу тій, яку він кохає.
Але що йому робити? Він не знав адреси людей, яким загрожувала небезпека, і застерегти їх не міг. Чекати пана Білого о шостій годині й попередити його про засідку? Але Жондрет та його спільники побачать, що він вартує біля дверей, і зуміють упоратися з ним, — адже місце безлюдне, а їх багато, — і тоді ті, кого Маріус хоче врятувати, неминуче загинуть. Щойно пробило першу, засідку влаштовують на шосту. Маріус мав у своєму розпорядженні п’ять годин.
Йому лишався тільки один вихід.
Він одяг свій ще досить пристойний сюртук, пов’язав шию хусточкою, надів капелюха і вийшов так тихо, ніби ступав босий по мохові.
З бульвару він звернув на вулицю Малу Банкірську. Заглиблений у свої думки, Маріус саме йшов попід низеньким муром, за яким тяглося пустирище, аж раптом йому вчулися голоси. Вулиця була безлюдна, і тоді він заглянув за мур. Там сиділо двоє чоловіків. Прихилившись спиною до муру, вони тихо розмовляли. Один був бородатий і в блузі, другий — кудлатий і в лахмітті.
Кудлатий штовхнув приятеля ліктем і сказав:
— Ну, якщо за діло взялися Коти, усе пройде на відмінно.
— Ти гадаєш? — перепитав бородань.
— Матимемо по п’ять сотень на брата, а в гіршому випадку дадуть років п’ять, шість, щонайбільше десять.
Потім вони заговорили про мелодраму, що її дивилися вчора в якомусь театрику, Маріус пішов далі своєю дорогою.
Йому здалося, що "діло", про яке згадали ті двоє, безпосередньо стосується пастки, налаштованої Жондретом.
Маріус попрямував до кварталу Сен-Марсо й у першій же крамничці, яка йому трапилася, запитав, де тут відділок поліції.
Йому сказали, що на вулиці Понтуаз, у будинку номер 14.
14. Інспектор поліції дає два пістолети адвокатові
Підійшовши до будинку номер 14 на вулиці Понтуаз, Маріус піднявся на другий поверх і спитав поліційного пристава.
— Пана пристава немає, — відповів службовець, — але його заступає інспектор. У вас термінова справа?
— Так, — сказав Маріус.
Службовець провів його в кабінет пристава. Там, за ґратками, стояв, прихилившись до печі, високий чоловік із квадратним обличчям, вузькими губами й густими, притрушеними сивиною бурцями, що надавали йому лютого виразу. Його погляд пронизував наскрізь і лякав не менше, ніж погляд Жондрета; з догом іноді так само страшно зустрітись, як і з вовком.
— Чого вам треба? — запитав він у Маріуса.
— Я в дуже секретній справі. Мені потрібен пан пристав.
— Я заступаю пристава. Говоріть.
Тоді Маріус розповів йому, що на одного чоловіка готують пастку, а він не знає, де той живе, і тому не може застерегти його. Він сказав, що злочинець на ім’я Жондрет разом із кількома своїми спільниками налаштував засідку у своєму помешканні в будинку номер п’ятдесят — п’ятдесят два на Госпітальному бульварі, і що та кімната прилягає до мансарди, в якій мешкає він, Маріус Понмерсі, адвокат.
— Це кімната в кінці коридора? — діловито запитав інспектор.
— Так, — відповів Маріус. — То ви знаєте цей будинок?
— Можливо, — буркнув інспектор і провадив, звертаючись радше до своєї нашийної хустки, ніж до Маріуса:
— Тут явно без Котів не обійшлося.
Це слово вразило Маріуса.
— Котів? — повторив він. — Я справді чув про якихось котів.
І переказав інспекторові розмову між кудлатим і бородатим, яку підслухав на Малій Банкірській.
— Кудлатий — то, певно, Відьмак, — пробурчав інспектор, — а бородатий — Півліара, він же Двамільярди.
Він помовчав, а тоді провадив:
— Будинок п’ятдесят — п’ятдесят два. Я знаю цю халабуду. Колишня власність Горбо. Сховатись усередині там неможливо — артисти нас помітили б і відклали б свою виставу. Вони такі скромні! Публіка їх бентежить. Ні-ні, я хочу, щоб вони проспівали свій номер, а тоді змушу їх затанцювати.